Читати книгу - "Вибрані твори. Том I"

Та й нащо справдi, коли вони знаходять там лише самi розмови, та ще небагато зауважень для декоратора та костюмера про те, що в героїняного батька сива борода, а у вiтальнi троє дверей праворуч, двоє дверей i вхiд до оранжереї лiворуч i одне французьке вiкно посерединi? Мене дивує, що, присвячуючи два роки на витворення триактної п’єси, винятковi цiнностi якої залежать вiд майстерности характерiв i ситуацiї (чого можливо досягти лише добре розробивши родиннi та особистiподiї життя виведених осiб), Ібсен, проте, не подає читачам майже нiчого, крiм технiчних зауважень, потрiбних декораторовi, освiтлювачевi та суфлеровi. Хто заперечуватиме, що таємнiсть враження, яка часами з цього постає, — хоч яка вона буває чарiвна, — створюється коштом неясного розумiння п’єс? Ібсен, запитуваний щодо цього, вiдповiдає: «Я сказав те, що сказав». Цiлком слушно; та вся справа в тiм, що вiн не сказав того, чого не сказав. Можливо, є люди (хоч я непевний цього, бо не належу до них сам), яким драми Ібсеновi — якi вони є — досить багато кажуть. Є запевне й другi, що анiяк не спроможнi їх зрозумiти. Даймо, що для обох цих груп будь-якi пояснення потрiбнi. Але чи ж не варто тут допомогти переважнiй бiльшостi, якiй тiльки треба сказати зайве слово пояснення?

Нарештi, чи буде менi дозволено замовити слово за самих акторiв? Природженi актори мають чутливiсть до драматичних емоцiй, що дає їм iнтуїтивно схопити настрiй їхнiх ролiв. Але чекати вiд iнтуїцiї щодо iнтелектуального змiсту та обставин, це — вимагати вiд них дару ясновидства: з таким же правом можна б чекати вiд Королiвського Астронома, що вiн визначить час, перебуваючи в катакомбi. І актор знаходить у своїй ролi багато емоцiйних вказiвок, якi йому яснi незгiрш, нiж авторовi, але йому зовсiм не висвiтлюють тi полiтичнi та релiгiйнi умови, в яких дiє характер, що його вiн втiлює. Певнi вказiвки щодо цього завжди є в найкращих п’єсах, i частенько в них — ключ до правдивого вiдтворення ролi; але бiльшiсть акторiв настiльки звикла обходитись без цього, що це їх лиш потурбувало б, а проте тiльки таке виховне турбування пiдносить акторську професiю на рiвень професiй юриста, лiкаря, духовної особи та дипломата. Хай би там що, а Шейлок, як жид i лихвар, Отелло, як мавр i солдат, Цезар, Клеопатра та Антонiй, як особи в певних полiтичних умовах, незрiвнянно реальнiшi для актора, нiж незлiченнi герої, про яких тiльки й вiдомо, що вони гарно вдягалися, кохали героїню, руйнували лиходiєвi плани i вiдтодi все своє життя жили щасливо.

Отже, питання це має величезну вагу не лише для друкування та публiкацiї дiалогiв п’єс, але є заразом серйозна спроба повнiше передати їхнiй змiст читачевi. Тут iдеться про утворення нового мистецтва; i я маю смiливiсть гадати, що цим двом томам не мине й десяти рокiв, i слабi спроби, зробленi в них, зостануться далеко позаду; звичнi коротенькi й незручнi до читання сценiчнi зауваження на початку кожної дiї поширяться до цiлого роздiлу чи навiть низки роздiлiв. Безперечно, як один iз наслiдкiв цього, за вище поданою арґументацiєю, постане змiшаний тип творiв, почасти розповiдних, почасти проповiдницьких, описових, дiалогiчних i (можливо) почасти драматичних, — творiв, що їх можна буде читати, а не грати. Я не заперечую проти таких творiв, та я особисто прагнув до практичної мети драматурга: мої очi якнайпильнiше були зверненi лише на сцену. У всякому разi я намагався не подавати нiчого, що не є потрiбне, щоб полегшити артистовi виконувати, а глядачевi зрозумiти п’єсу. Я все ж був змушений випустити багато деталей, що їх може вiдтворити сцена, — просто тому, що лiтературне мистецтво, хоч i високо розвинене граматично, ще в стадiї дитинства щодо визначення технiчних властивостей мови: примiром, iснує п’ятдесят способiв казати «еге» i п’ятдесят способiв казати «нi», але тiльки один спосiб їх писати. Навiть до вживання вiдступiв замiсть курсиву для пiдкреслень, давно знайомого чужоземним читачам, англiйську публiку доведеться призвичаювати, поки воно стане для неї зрозумiле. Але, якщо мої читачi щиросердо це подолають, вони, смiю запевнити, розумiтимуть у моїх п’єсах приблизно стiльки, скiльки я сам.

На закiнчення — дещо про те, чому до цих трьох п’єс першого тому я дав заголовок «Неприємнi п’єси». Пiдстави досить очевиднi: їхня драматична сила скерована на те, щоб поставити перед глядача факти неприємнi. Безсумнiвно, всi п’єси, що просякненi щирим почуттям до людства, мусять завдавати ран тiй величезнiй зарозумiлостi його, якiй романтизм лестить. Але тут перед нами не тiльки комiзми й трагiзми iндивiдуальних характерiв i долi, а жахливi явищасоцiального порядку. Цi явища постають з того, що звичайний англiєць з хатнiм вихованням, хай би який чесний i добросердий вiн був у приватнiм життi, як громадянин є зiпсоване створiння; галасуючи про добробут тисячолiть, вiн в той же час закриватиме очi на найзлочиннiшi зловживання, якщо знищення їх загрожує збiльшенням бодай на один пеннi на фунтi тих вiдсоткiв та податкiв, якi його напiвобдуренням, напiвсиломiць примушують платити. У «Вдiвцевих будинках» я показав, як поважнiсть середнього класу i шляхетнiсть молодого поколiння дрiбної аристократiї росте, годуючись на злиднях, наче мухи на покидьках. Ця тема — не з приємних. У «Зальотниках» я показав потворнi статевi союзи, що в них вступають чоловiки й жiнки в межах шлюбних законiв; у цих останнiх дехто з нас бачить полiтичну потребу (особливо — для iнших людей), дехто — «божественну установу», дехто — романтичний iдеал, дехто — хатню професiю жiнки, а ще дехто — найогиднiшу несправедливiсть, iнституцiю, яку суспiльство переросло, але не змiнило, i яку, отже, всi «поступовi» особи мусять обминати. Сцена, з якої «Зальотник» розпочинається, атмосфера, в якiй вiн вiдограється, i шлюб, яким вiн закiнчується, — типовi для iнтелектуально й художньо свiдомих класiв сучасного суспiльства; i, на мою думку, навряд чи хто заперечуватиме, що вони неприємнi. У «Професiї панi Ворен» я поставив руба питання про те явище, яке панi Ворен характеризує так: «Єдиний спосiб для жiнки пристойно себе забезпечити, це — вiддати свою прихильнiсть чоловiковi, який може собi дозволити бути до неї прихильним». Є певнi питання, в яких я — надзвичайний iндивiдуалiст, як i бiльшiсть соцiалiстiв. Я певний, що суспiльство, яке бажає для своїх членiв високої суцiльности характеру, мусить органiзуватися таким способом, щоб усi люди, чоловiки й жiнки, мали змогу пристойно себе утримувати коштом власної працi, не потребуючи продавати свої почуття й переконання. За наших бо часiв ми не тiльки засуджуємо жiнок, як стать назагал, — пiд загрозою важкої скрути i нестаткiв,