Читати книгу - "Танок драконів"

Карлик так натоптався, що змушений був розпустити пасок і ослабити шнурівку на бриджах. У хлоп’ячому вбранні, яке видав йому господар, він почувався десятифунтовою ковбасою, яку запхали у шкірку від п’ятифунтової сардельки. За вікнами паланкіна вже прийшла ніч. Усередині було темно. Тиріон слухав похропування Іліріо, порипування шкіряних ременів, повільне цок-цок залізних підків на твердій валірійській дорозі, але серце його дослухалося до вилясків шкірястих крил.

Прокинувся він уже на світанні. Коні собі дибали вперед, а між ними рипів і погойдувався паланкін. Тиріон на дюйм відсунув фіранку, щоб визирнути назовні, але не було на що особливо дивитися — вохристі лани, голі брунатні в’язи та власне дорога — широкий кам’яний шлях, що впирався в обрій прямо, як спис. Тиріон читав про валірійські дороги, та оце вперше побачив. Влада фрігольду простиралася аж до Драконстону, однак ніколи не сягала теренів власне Вестеросу. «Дивно це. Драконстон — це ж просто скеля. Всі багатства — далі на захід, проте в них же були дракони. Тож вони точно мали знати, що там і як».

Забагато він випив учора ввечері. В голові калатало, і навіть від слабенького погойдування паланкіна до горла підступала нудота. Хоча Тиріон і словом не поскаржився, однак його страждання не сховалися від Іліріо Мопатиса.

— Ну ж бо, випийте зі мною,— сказав товстун.— Як то кажуть: лусочку дракона, що тебе спалив.

Він налив їм обом з карафи ожинового вина — такого солодкого, що мухи зліталися на нього краще, ніж на мед. Тиріон, відігнавши їх зворотом долоні, зробив великий ковток. Від нудотного смаку мало не виблював. Однак другий кубок пішов легше. Та все одно апетиту не було, і коли Іліріо запропонував мисочку ожини з вершками, Тиріон відмахнувся.

— Мені наснилася королева,— сказав він.— Я стояв перед нею навколішках, присягаючи на вірність, але вона переплутала мене з моїм братом Джемі та згодувала своїм драконам.

— Будемо сподіватися, що цей сон не пророчий. Ви ж розумний куць, як і казав Вейрис, а Данерис потрібні розумні люди. Сер Баристан — хоробрий і відданий лицар, але ніхто, гадаю, в житті не назвав би його кмітливим.

— Лицарі знають лише один спосіб розв’язувати проблеми. Хапають списа напереваги й кидаються в бій. Карлик по-іншому дивиться на світ. А як щодо вас? Ви теж людина розумна.

— Ви мені лестите,— змахнув рукою Іліріо.— На жаль, для подорожей я не створений, тому натомість посилаю до Данерис вас. Ви зробили її світлості велику послугу, убивши свого батька, і я дуже сподіваюся, що зробите багато інших послуг. Данерис зовсім не дурепа, на відміну від свого покійного брата. Вона вас мудро зможе використати.

«На розпал?» — подумав Тиріон, мило всміхаючись.

Коней того дня міняли тільки тричі, але ставати доводилося, здається, двічі щогодини, щоб Іліріо зліз із паланкіна й сходив до вітру. «Наш самовладець сиру сам як слон, але сечовий міхур у нього — як горішок»,— подумав карлик. Однією з зупинок він скористався, щоб краще роздивитися дорогу. Він знав, чого очікувати: не ґрунтівки, не цегли, не бруку, а стрічки плавленого каменю, піднятої над землею на півфута, щоб стікав і дощ, і талий сніг. На відміну від багнистих путівців, які переважно правили за дороги в Сімох Королівствах, на валірійських шляхах могло б легко розминутися три фургони, а ще на них не позначалися ні час, ні транспорт. Вони без жодних змін простояли вже чотири століття після Руїни Валірії. Тиріон шукав колії чи тріщини, однак побачив тільки купу свіжого кінського гною.

Цей гній навів його на думку про лорда-батька. «Ти десь у пеклі, батьку? В чудовому холодному потойбічні, з якого видно, як я допомагаю дочці Божевільного Ейриса повернути собі Залізний трон?»

Коли подорож продовжилася, Іліріо дістав мішок смажених каштанів і знову заговорив про королеву драконів.

— Останні наші новини про королеву Данерис, боюся, вже застаріли. Можна припустити, що вона вже пішла з Міріна. Нарешті вона зібрала своє військо — різношерсту армію перекупних мечів, дотрацьких комонників і піших незаплямованих, й тепер, понад усякий сумнів, поведе їх на захід, щоб відвоювати батьків престол,— магістр Іліріо відкупорив горщик равликів з часником, понюхав і всміхнувся.— У Волантисі, будемо сподіватися, ви дізнаєтеся свіжіші новини про Данерис,— сказав він, висмоктуючи равлика з черепашки.— Дракони й дівчата — створіння примхливі, тож може статися, що вам доведеться коригувати плани. Гриф знатиме, що робити. З’їсте равлика? Часник — з мого власного городу.

«На спині равлика я б доїхав швидше, ніж у цьому твоєму паланкіні». Тиріон відмовився від запропонованої страви.

— Ви до цього Грифа виявляєте чималу довіру. Ще один друг дитинства?

— Ні. Перекупний меч, як сказали б ви, народжений у Вестеросі. Данерис потрібні гідні люди,— пояснив Іліріо й підняв руку.— Знаю! «Перекупні мечі золото цінують вище за честь,— думаєте ви.— І цей Гриф продасть мене моїй сестрі». Але це не так. Грифові я довіряю як брату.

«Чергова смертельна помилка».

— Тоді я теж так вчиню.

— От просто зараз, поки ми розмовляємо, у Волантис прямує золотий загін, щоб там чекати на прибуття зі сходу нашої королеви.

«Під золотом — дошкульна сталь».

— Я чув, золотий загін має угоду з одним з вільних міст.

— З Миром,— пирхнув Іліріо.— Угоду можна розірвати.

— А сир прибутковіший, ніж я гадав,— мовив Тиріон.— Як вам це вдалося?

Магістр помахав товстими пальцями.

— Є угоди, писані чорнилом, а є — писані кров’ю. Більше нічого не додам.

Карлик поміркував. Золотий загін, який вважається найкращим серед усіх вільнонайманців, був заснований сто років тому Гострокрицим, байстрюком Ейгона Негідника. Коли інший з Ейгонових вельможних байстрюків спробував відібрати Залізний трон у свого законнородженого зведенюка, Гострокриций долучився до заколоту. Однак Деймон Чорнопломінь згинув на Червонотравистому полі, а з ним і його заколот. Зацілілі в бою послідовники Чорного Дракона, які відмовилися прихилити коліно, втекли за вузьке море, і серед них — Деймонові молодші сини, Гострокриций і сотні безземельних лордів і лицарів, яким дуже скоро довелося продавати свої мечі в найми, щоб прогодуватися. Дехто приєднався до пошарпаного штандарту, дехто — до середніх синів чи Дівиних ратників. Гострокриций побачив, що сила дому Чорнопломеня розлітається на чотирьох вітрах, тому заснував золотий загін, щоб об’єднати вигнанців.

З того дня вояки золотого загону жили й помирали на Спірних землях, воюючи за Мир, чи Ліс, чи Тайрош у їхніх безглуздих дрібних війнах і мріючи про край,