Читати книгу - "Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі"

українські історичні джерела переконують нас, що тим князем Дмитром був литовський князь Любарт, який немовби того року посідав престол Великого князя Галицько-Волинського князівства і, мовляв, при хрещенні отримав ім’я Дмитро. То стовідсоткова вигадка польських хроністів про зайняття престолу Великого князя Галицько-Волинського князівства литовським князем Любартом у 1340 році, як і вигадка про Великого князя-католика Болеслава (Юрія II) у 1325 році. Можна вважати реальним факт перебування католика Юрія II (Болеслава) на удільному Волинському престолі з 1325 до 1340 року і факт його отруєння. Все інше про Болеслава та Любарта є вигадками.

Польським королям та їхнім хроністам, які сфальшували цей період українського буття, було вкрай потрібно оправдати свою агресію проти законно існуючої держави — Великого Галицько-Волинського князівства у 1340 і 1349 роках (та пізніше), отож і придумали нам оці байки, а до них ще й кілька так званих доказів. А російські імперські історики у пізніші часи «удосконалили» цей матеріал настільки майстерно, що він і сумніву не викликав.

Що ж вони приховували цим фальшуванням? Послухаємо:

«Після примирення 1340 р. король не мав наміру відмовлятись від своїх… (воєнних домагань. — В.Б.) на Галицько-Волинську державу. В цьому його підтримували угорський король Людовік і Папа Климент VI, котрий призначив на поневолення краю (тобто нашої землі. — В.Б.) половину папської десятини протягом 4-х років і під тиском котрого Тевтонський орден підтримав у війні Польщу» [53, с. 27].

Звичайно, таку потужну агресію 1349 року на Русь (Україну) Папського престолу, Польщі, Угорщини, Чехії, Тевтонського ордену та лицарів-добровольців зі всіх країн Європи треба було приховувати та оправдовувати навіть за мораллю тих часів. Тому й фальшувалась історія Великого Галицько-Волинського князівства та вигадувалися Великі князі-католики Болеслав (Юрій II) та Любарт (Дмитро) Гедимінович, першого з яких отруїли православні князі і бояри. Ось і привід для війни.

Задумаймося над простеньким запитанням: міг князь-католик Любарт дати гроші на відновлення православного храму у Львові всупереч волі Папського престолу? Звичайно ні!

Тому князем Дмитром, на кошти якого 1341 року вилили дзвін для храму Святого Юра, міг бути тільки православний князь Дмитро — молодший син князя Юрія, який відбудував церкву, зведену на честь батька дідом Левом.

Цьому є ще один надзвичайно цікавий доказ у Європі, що зберігається у бібліотеці Лоренцо Медічі у Флоренції.

«На щастя істориків, порівняно недавно у Флоренції, в колекції рукописів Лоренцо Медічі віднайшлася написана в Луцьку Псалтир, що донесла до нас фрагментарні відомості про цю подію (смерть Луцького князя Дмитра. — В.Б.). Переписувач книги піп церкви св. Катерини Іван, завершуючи свій труд 4 серпня 1384 року, занотував, що зробив це «первего лета»… після смерті… (князя. — В.Б.) Дмитра» [44, с. 179].

Українські історики, звичайно, переконують нас, що то був литовський князь Любарт Гедимінович, якого чомусь постійно в давніх документах називали князем Дмитром, хоча Любарт за життя йменувався «князем Любартом». Надзвичайно цікаве явище, коли у двох несфальшованих достовірних джерелах (дзвін церкви Святого Юра 1341 року та Псалтир 1384 року) князя не називають його справжнім іменем.

Та ще цікавіше в історії трапилося далі: починаючи із 1386 року, литовський князь Ягайло, що став польським королем, відбирає у литовських князів роду Любарта всю їхню волинську власність (Луцьк, Острог, Корець, Іванин, Заслав, Дубно та інші) і невідомо за що та чому передає князівському роду так званих Острозьких (Федору — сину Данила), котрі незрозуміло звідкіля з’явилися.

Цікаво також те, що Великокнязівські роди Болеслава Тройденовича і Любарта Гедиміновича, мов за помахом чарівної палички, зникли з історичної арени. Отак: були, були і — нема!

А наостанок ось таке:

«Першою його (Любарта. — В.Б.) дружиною традиційно вважають дочку Юрія-Болеслава Тройденовича» [44, с. 179].

Ми пам’ятаємо — відповідно до історичних документів — Болеславу (Юрію) 1323-го виповнилося тільки 14 літ, а князь Любарт зайняв великокнязівський престол Галицько-Волинського князівства, за історичними трактуваннями, саме тому, що був зятем князя Болеслава (Юрія II). Подібне твердження є стовідсотковою брехнею: 1340 року найстаршій дитині князя Болеслава могло бути 8–9 років.

Розуміючи оці анекдотичні ситуації, історики пізніших часів додали: «… існує не менш вірогідне припущення, що Любарт був одружений на дочці Андрія Юрійовича, котрий панував на Волині, титулуючи себе «володимирським князем». Він, як відомо, пішов із життя близько 1323 року, тому появу Любарта (а в документах — князя Дмитра. — В.Б.) у Луцьку подеколи датують 1320-ми роками» [44, с. 179].

Що цікаво: у 1320 році Любарту могло бути тільки 5–8 років. І в цьому випадку відверта брехня!

Хоча князю Дмитру Галицькому, за тими ж офіційними джерелами, у 1320-му було 17–20 літ і саме тоді «… він відновив у Луцьку православну єпископську кафедру та надав їй земельні маєтності, зафіксовані у привілеї 1321 р. … Цікаво, що побувавши у Луцьку невдовзі після його смерті, митрополит Кипріян склав молитву «над гробом княжим Дмитриевым» [44, с. 180].

І ніякої згадки про Любарта Гедиміновича! Хоча, звичайно, історики все приписують саме йому.

Отака страшна правда про руського князя Дмитра Юрійовича Галицького — правнука славетного князя Данила Галицького.

Поговоримо про свідчення іспанського ченця за «Книгою знань про всі королівства…». Ми пам’ятаємо, що іспанець зафіксував таке: «Залишивши Польське королівство, я прибув до королівства Львів, яке німці називають Лемберг, у якому нараховується п’ять великих міст. Перше називається Львів, друге — Київ, ще одне — Володимир, ще одне — Пінськ, ще одне — Сівер. Відомо, що королівство Львів межує з країною Романією і з королівством Алеманія» [44, с. 158].

Це надзвичайно цікаве свідчення, яке сучасні історики не мають права ігнорувати для свого «спокійного життя».

Ми вже встановили, що іспанець описує Велике Галицько-Волинське князівство, скоріше за все, станом на 1330–1340 роки. Тобто подорож відбувалася, коли мандрівникові було 26–36 літ: після 1323 до 1341-го. Не будемо вдаватися до повторних пояснень. Так чи інакше — опис «королівства Львів» відбувся до 1349 року. Саме на ті літа припадає владарювання Великого князя Дмитра.

Як бачимо, столицею держави, за твердженням іспанця, був Львів, що могло статися тільки за єдиного князя Дмитра Юрійовича Галицького. Бо за князів Андрія та Лева II Великий князь керував державою зі стольного міста Володимира. За твердженням українських, російських і польських істориків, у часи так званих Великих князів Болеслава (1325-1340) та Любарта Гедиміновича (1340–1383) столицею Великого князівства теж був Володимир, що суперечить свідченню іспанця. Але цей факт українських істориків не цікавить.

Як не зацікавили їх факти підробки та відвертого фальшування польськими хроністами та владоможцями (чи польською католицькою церквою у пізніші часи) офіційних документів так званого Великого Галицько-Волинського князя Юрія II Болеслава.

Ще 1913 року великий український