Читати книгу - "Коханка з площі Ринок"

— Пропонувала себе? — вирвалося в Клима.

— Свої послуги. Не те, що ви подумали зараз. Не тіло.

— Давно це було?

— А вам яке діло?

— Панна Божена тривалий час була коханкою російського офіцера. Теж, думаю, не від хорошого життя. Він напевне допомагав їй, підтримував, утримував. Чого їй було треба він вас, коли вже мала покровителя?

Тепер Навотний відповів не відразу.

— Про таке не йшлося, — сказав нарешті. — Коли вона прийшла, я навіть не подумав про коханця. Хоч знав, що Божена його мала. Але... Так, один раз вона дозволила лишитися в себе на ніч, — він знову засопів. — Не знаю причини.

— Ох, ці жінки, так?

— І не кажіть. Я пояснив тоді: хай думає, що хоче, лиш гуманітарна місія, якою я опікуюсь, займається передусім потребами спільноти, котра постраждала від переслідувань австрійської влади за свої погляди. Звісно, пообіцяв чимось посприяти. Божена ж хотіла щось подібне почути. Проте за якийсь час вона зустріла мене в місті, попросила прийти ввечері. Сказала — буде сама, має повідомити мені щось важливе. В обмін на допомогу, якої дуже домагалася. Заінтригувала, чесно кажучи.

Кошовий ледь подався вперед, на цей час забувши, що перед ним — той, чиїми зусиллями він сів за ґрати.

— Ви були на площі Ринок тим вечором, коли її вбили?

— Ні. Пояснив це панові Зубову. Й довів. Довелося поводитися не шляхетно, адже йшлося про честь і репутацію жінки. Не Божени. Я справді збирався, та в останній момент вирішив: вона грається з відчаю, шукає виходу зі скрутного становища. Коли це важливо — почекає до завтра. І провів ту ніч із іншою особою. Вам, звичайно, її не назву. Та капітанові вона моє алібі підтвердила. Не треба нагадувати вам, юристові, що таке алібі?

Кошовий мовчки гойднув головою.

— Нагадати ще раз, що краще вам більше ніде й за жодних обставин не згадувати моє ім'я всує?

Тепер Клим кивнув.

— Побалакали, значить.

Проходячи повз, Навотний не стримався — легенько тицьнув Кошового кулаком у плече.

Дочекавшись, поки його кроки стихнуть, Клим розтиснув кулаки.

Розстебнув пальто до кінця, ковзнув рукою назад, поправив револьвер, що сповз трохи нижче.

Дивно — заспокоїло.

Постоявши так ще трохи, подався й собі додому.

Йти недалеко, і вже почав міркувати, чи викличе знову до себе Зубов і що робити далі. Нових підказок не було. Навотний відпав, як би Кошовий тим щиро не журився. Якщо брати зріст убивці як чільну особливу прикмету, кожен із тих двох, Химич чи Данилевич, цілком могли кандидувати, бо — тут слід повторитися, — невисоку Божену вдарити зверху міг не такий здоровань, а просто високий чоловік. Сила удару може не залежати від статури вбивці. Варто повернутися до припущення, що її могла додати лють.

Особистий мотив.

Божена могла не загрожувати, а образити.

Чоловіка.

Чи — жінку.

Наприклад...

Пане Кошовий!

Клим здригнувся, відірваний від роздумів раптовим вигуком.

Він саме зайшов у парадне і побачив Зінгера, котрий визирав із прочинених дверей свого помешкання.

— Вечір добрий, — Кошовий торкнувся краю капелюха.

— Говоріть тихіше.

— Щось сталося? — Клим стишив голос.

— Мабуть. Ще не знаю, бо не звик читати чужих листів.

— Листів?

— Посильний приніс ось це.

Ступивши через поріг, Зінгер простягнув білий цупкий конверт — фірмовий, із вензелем «Жоржа».

Миттю майнуло: тепер таких не друкують, отже, зі старих запасів.

Згадав, у кого вони можуть бути.

Прочитав прізвище адресата, впізнавши почерк. Підвів погляд на Зінгера.

— Хто це — пан Правниківський?

— Я відразу вирішив, що то для вас. Ви знаєте всіх пожильців, тут таких нема. Навіть тепер, серед деяких нових.

— Але посильний приніс сюди.

— Пане Кошовий, крім вас, у мене в будинку не квартирує жоден правник. Тому я зрозумів: справа таємна.

Клим хотів витягти послання тут же, негайно. Зиркнув на Зінгера, стримався, подякував, швидко піднявся до себе. Зачинившись ізсередини, підпер спиною двері, відчувши, як вдавився в поперек револьвер, розірвав конверт збоку.

Складена вдвоє чвертка паперу.

Той самий почерк.

«Допоможіть. Чекаю в себе. Поясню при зустрічі».

Без підпису.

Не потрібен тут підпис.

Розділ десятий

«Це револьвер, пане Цезарю!»

Часу на роздуми не було.

Тобто завжди, навіть у найважчі моменти, обмізкувати ситуацію може й треба. Та Кошовий не дав собі на це часу. Не мав відповіді чи бодай припущення, що з Магдою, в яку халепу вскочила і яка саме допомога потрібна. Але не так зміст послання, як спосіб доставки говорили самі за себе.

Магда Богданович у небезпеці.

Переклавши зброю з-за паска в кишеню пальта, вже не зважаючи на ризик зустрітися з патрулем, який зупинить і обшукає, Клим вийшов, старанно зачинив двері, побіг униз, стрибаючи через кілька сходинок. Назовні пірнув у найближчу браму, занурився в загуслі й вогкі листопадові сутінки, далі рушив дворами. Відтоді, як львівські кримінальники вперше провели його незнаними для сторонніх маршрутами, Кошовий сам опанував не лише ці, а й інші львівські переходи. Був період, коли він навмисне присвячував день прогулянці такими ось звивистими двориками, аби хоч трохи вивчити їх та освоїтися. Така наука, як і будь-яка, рано чи пізно ставала в пригоді.

Нехай один раз — але той раз міг стати вирішальним, врятувати чуже чи твоє життя.

Кружляючи міськими закапелками, Клим точно знав: якщо Зубов приставив наглядачів, вони вже збиті з дороги та з пантелику. Не всякий львів'янин розбереться тут навіть серед білого дня, не кажучи про темний час доби. Навряд чи капітан довіриться агентурі з місцевих у делікатній справі, бо розслідування вбивства коханки штабного офіцера, до всього, ще й певного мірою — приватна ініціатива Зубова.

Тож, не відкидаючи наявності «хвоста», Кошовий категорично не припускав, що за ним ходитимуть колаборанти з тутешніх. Гості міста, тим більше — росіяни, котрих перевезли до Львова чи з Києва, чи з Харкова, чи з Петербурга або взагалі з глибоких провінцій імперії, так-сяк ладні дати собі раду на вулицях удень. Але напевне розгубляться вночі, забігши в перший-ліпший прохідний двір.

Покружлявши, виринув, нарешті, на темній Личаківській, тільки далі, вище від свого будинку. Шукати візника не збирався, якби й хотів — не мав, чим платити. Час рухався невблаганно, кожна затримка відтягувала порятунок Магди. Проте