Читати книгу - "Відьмак. Останнє бажання"

— Моя відповідь така: «ні».

— Пам’ятаєш, що я говорила? — запитала вона після хвилини мовчання. — Є пропозиції, які неможливо відхилити, бо наслідки бувають страшні. Я тебе серйозно застерігаю, моя — саме до таких і належала. Подумай добре.

— Я подумав добре. І ти постався до мене серйозно, бо я також тебе серйозно застерігаю.

Ренфрі помовчала якийсь час, бавлячись низкою перлин, що тричі обвивали струнку шию, пустотливо западаючи між двома зграбними півкулями, які виднілися у вирізі каптана.

— Ґеральте, — сказала вона. — Чи Стреґобор просив тебе мене вбити?

— Так. Вважав, що це буде меншим злом.

— Можу припустити, що йому ти відмовив, як і мені?

— Можеш.

— Чому?

— Бо я не вірю у менше зло.

Ренфрі злегка усміхнулася, потім її губи скривилися у дуже негарній при жовтому світлі свічки гримасі.

— Кажеш, не віриш. Бач, ти правий, але тільки почасти. Існує тільки Зло й Більше Зло, а за ними обома, у тіні, стоїть Дуже Велике Зло. Дуже Велике Зло, Ґеральте, це таке, яке ти навіть уявити собі не можеш, навіть якщо думаєш, що нічого вже не може тебе здивувати. І бач, Ґеральте, інколи буває, що Дуже Велике Зло хапає тебе за горлянку й каже: «Вибирай, братику, або я, або оте, трохи менше».

— Можна дізнатися, куди ти хилиш?

— Нікуди. Я трохи випила й тепер філософствую, шукаю загальні істини. Власне, одну я знайшла: менше зло існує, але ми не можемо вибирати самі. Це Дуже Велике Зло може змусити нас до такого вибору. Хочемо ми того чи ні.

— Схоже, я випив замало. — Відьмак їдко посміхнувся. — А північ, як воно з північчю буває, тим часом минула. Перейдемо до конкретики. Ти не вб’єш Стреґобора у Блавікені, я не дозволю тобі цього. Не дозволю, аби дійшло тут до битви й різанини. Вдруге пропоную тобі: облиш помсту. Відмовся від вбивства. Таким чином доведеш йому — і не тільки йому, — що ти не нелюд і не кровожерна потвора, не мутант і не виродок. Доведеш йому, що він помилявся. Що дуже тебе скривдив своєю помилкою.

Ренфрі мить дивилася на медальйон відьмака, що обертався на ланцюжку, який той крутив у пальцях.

— А якщо я відповім тобі, відьмаче, що я не зумію вибачити чи відмовитися від помсти, то буде це рівнозначне з визнанням його — і не тільки його — правоти, вірно? Доведу тим самим, що все ж є потворою, нелюдським демоном, проклятим богами? Слухай, відьмаче. На самому початку поневірянь прихистив мене один вільний кмет. Сподобалася я йому. Втім, оскільки він мені аніскільки не подобався, а, скоріше, навпаки, то щоразу, коли він хотів мене взяти, дубасив так, що вранці я ледве сповзала з ліжка. Одного разу я встала затемно й перерізала кмету горлянку. Косою. Тоді я ще не була такою вправною, як тепер, і ніж видався мені замалим. І, бач, Ґеральте, слухаючи, як кмет булькоче й давиться, дивлячись, як він дригає ногами, я відчула, що сліди його палиці й кулака зовсім уже не болять і що стає мені добре, так добре, що аж… Я пішла вранці, насвистуючи, — здорова, весела й щаслива. І пізніше, щоразу було так само. Якби було інакше, хто б витрачав час на помсту?

— Ренфрі, — сказав Ґеральт. — Незалежно від твоїх міркувань і мотивів ти не підеш звідси, насвистуючи, і не буде тобі так добре, що аж. Не підеш ти веселою і щасливою, але підеш живою. Завтра рано-вранці, як і наказав війт. Я вже говорив тобі, але повторю. Ти не вб’єш Стреґобора у Блавікені.

Очі Ренфрі блищали у світлі свічки, блищали перли у вирізі каптанчика, блищав медальйон із пащею вовка, крутячись на срібному ланцюжку.

— Шкода мені тебе, — раптом повільно сказала дівчина, вдивляючись у блискуче срібне коло. — Стверджуєш, що не існує меншого зла. Стоїш на площі, на бруківці, залитій кров’ю, сам, такий самотній, бо не зумів зробити вибір. Не вмів, але зробив. Ти ніколи не будеш знати, ніколи не будеш упевненим, ніколи, чуєш… А платня тобі — камінь і зле слово. Шкода мені тебе.

— А ти? — запитав відьмак тихо, майже пошепки.

— Я також не вмію вибирати.

— Хто ти є?

— Я та, ким є.

— Де ти є?

— Холодно… мені…

— Ренфрі! — Ґеральт стиснув медальйон у долоні.

Вона скинула голову, наче прокинувшись, кілька разів здивовано кліпнула. Дуже коротку мить здавалася наляканою.

— Ти виграв, — раптом різко сказала вона. — Ти виграв, відьмаче. Завтра вранці я виїжджаю з Блавікену й ніколи не повернуся до цього задрипаного містечка. Ніколи. Налий, якщо там іще щось залишилося у баклазі.

Звична іронічна, фіглярська посмішка повернулася на її губи, коли вона відставила порожній кубок на стіл.

— Ґеральте?

— Я тут.

— Той холерний дах занадто стрімкий. Я б воліла вийти на світанку. У темряві я можу впасти й забитися. Я княжна, в мене делікатне тіло, горошину крізь сінник відчуваю. Якщо його не набито як слід сіном, звісно. Що скажеш?

— Ренфрі, — мимоволі усміхнувся Ґеральт. — Чи такі речі пристойно говорити княжні?

— Та що ти, трясця твоїй матері, можеш знати про княжен? Я була княжною, і я знаю, що весь сенс буття такого — це можливість робити що забажається. Я маю сказати тобі прямо, чого мені бажається, чи ти сам здогадаєшся?

Ґеральт усміхнувся і не відповів.

— Не хочу навіть думати, що я тобі не подобаюся, — скривилася дівчина. — Об заклад б’юся, що тебе лякає доля вільного кмета. Ех, біловолосий. У мене немає при собі нічого гострого. Зрештою, перевір сам.

Вона поклала ноги йому на коліна.

— Стягни з мене чоботи. Халява — найкраще місце, щоб сховати ножа.

Боса, вона встала, шарпнула за пряжку пояса.

— Тут я також нічого не приховую. Ані тут, як бачиш. Погаси ту холерну свічку.

Назовні у темряві кричав кіт.

— Ренфрі?

— Що?

— Це батист?

— Напевне так, трясця тобі. Я ж княжна чи як?

V

— Тату, — монотонно скиглила Марілька. — Коли ми підемо на ярмарок? На ярмарок, тату!

— Цить, Марілько, — буркнув Кальдемейн, витираючи тарілку хлібом. — Про що ти кажеш, Ґеральте? Вони виїжджають із містечка?

— Так.

— Ну, не думав я, що так рівно піде. Із тим пергаментом, із печаткою Одона, вони тримали мене за горлянку. Робив я добру міну, але насправді хрін там що зумів би зробити.

— Навіть