Читати книгу - "Відьмак. Останнє бажання"

— Навіть. Одон, Ґеральте, страх який дратівливий король, посилає на ешафот за будь-що. А в мене дружина, дочка, добре мені на своєму місці, немає необхідності ламати голову, звідки брати масло для каші. Одним словом, добре, що вони виїжджають. А як, власне, було?

— Тату, я хочу на ярмарок!

— Лібушо! Забери звідси Марільку! Так, Ґеральте, я й не думав, що вийде. Розпитував я Сотніка, корчмаря із «Золотого Двору», про ту новіградську компанію. Та ще зграя. Декого впізнали.

— Так?

— Той зі шрамом на пиці — це Ногорн, колишній охоронець Еберґарда, із так званої вольної анґренської компанії. Ти чув про вольну компанію? Ясно, хто ж не чув. Той бик, якого кличуть П’ятнасткою, також звідти. А навіть якщо й ні, не думаю, що його прізвисько походить від п’ятнадцяти добрих вчинків, які він зробив у житті. Той чорнявий напівельф — це Ківріл, розбійник і професійний убивця. Кажуть, мав якийсь стосунок до різанини у Трідамі.

— Де?

— У Трідамі. Ти не чув? Розголос був років десь три… так, три роки тому, бо Марілька мала дві весни. Барон із Трідаму тримав у ямі якихось зарізяк. Їх камради, а серед них, кажуть, і той напівкровка Ківріл, захопили паром через річку, повний прочан, було це під час Свята Ніс. Послали до барона вимогу, щоби звільнив тих. Барон, зрозуміло, відмовив, тоді вони почали убивати прочан, по черзі, одного за іншим. Доки барон став поступливішим і звільнив отих із ями, пустили за течією десятьох. Баронові потім загрожувало вигнання або навіть і сокира, одні докоряли, що піддався, тільки коли стількох повбивали, інші здійняли галас, що скоїв він дуже велике зло, що прен… прецедент виник чи якось так, що треба було отих перестріляти з арбалетів разом із заручниками або штурмом узяти їх із човнів, не поступатися й на палець. Барон у суді теревенив, що вибрав менше зло, бо на поромі було понад чверть сотні людей, баби, діти.

— Трідамський ультиматум, — прошепотів відьмак. — Ренфрі…

— Що?

— Кальдемейне, ярмарок.

— Що?

— Не розумієш, Кальдемейне? Вона мене обдурила. Не поїдуть. Змусять Стреґобора вийти з вежі, як змусили барона із Трідаму. Або мене змусять до… Не розумієш? Вони убиватимуть людей на ярмарку. Ваш ринок, у тих мурах, — це справжнісінька пастка!

— На всіх богів, Ґеральте! Сідай! Куди ти, Ґеральте?

Марілька, перелякана криком, захлипала, зіщулившись у кутку кухні.

— А я тобі казала! — крикнула Лібуша, тицяючи рукою в бік відьмака. — Казала! Одне зло від нього!

— Тихо, бабо! Ґеральте! Сідай!

— Треба їх зупинити. Зараз, поки люди не вийшли на ринок. Скликай сторожу. Як вони виходитимуть із заїзду, за шиї їх і в колодки.

— Ґеральте, будь розсудливий. Так не можна, не можна їх чіпати, якщо нічого не вчинили. Опиратимуться, проллється кров. Це професіонали, виріжуть мені людей. Як дійде до Одона, я головою заплачу. Добре, я зберу сторожу, піду на торг, там за ними приглядатиму.

— Це нічого не дасть, Кальдемейне. Якщо натовп вийде на площу, не запобігнеш паніці й різанині. Їх треба знешкодити зараз, доки на ринку порожньо.

— Це буде беззаконня. Я не можу цього дозволити. Із тим напівельфом і Трідамом — це може бути плітка. Ти можеш помилятися — і що тоді? Одон з мене шкіру спустить.

— Треба вибрати менше зло!

— Ґеральте! Я забороняю! Як війт — забороняю! Облиш меча! Стій!

Марілька кричала, затуливши личко рученятами.

VІ

Ківріл, заслонивши очі долонею, подивився на сонце, що піднімалося з-за дерев. Ринок оживав, туркотіли підводи й возики, перші торговки вже заповнювали прилавки товаром. Стукав молоток, співав півень, голосно верещали чайки.

— Гарний має бути день, — сказав задумливо П’ятнастка.

Ківріл глянув на нього скоса, але промовчав.

— Як там коні, Тавіку? — запитав Ногорн, надягаючи рукавички.

— Готові, осідлані. Ківріле, все ще малувато їх на тому ринку.

— Буде більше.

— Непогано б щось ізжерти.

— Пізніше.

— Авжеж. Матимеш пізніше час. І бажання.

— Дивіться, — сказав раптом П’ятнастка.

Відьмак наближався з боку головної вулички, йшов між лотками й прямував просто до них.

— Ага, — сказав Ківріл. — Ренфрі мала рацію. Дай мені арбалет, Ногорне.

Він згорбився, нап’яв тятиву, наступивши на стремено. Старанно уклав стрілу в рівчачку. Відьмак ішов. Ківріл підняв арбалет.

— Ані кроку далі, відьмаче!

Ґеральт затримався. До групи лишалося десь кроків із сорок.

— Де Ренфрі?

Напівкровка скривив своє красиве личко.

— Під вежею, передає чаклунові пропозицію. Вона знала, що ти прийдеш. Веліла передати тобі дві речі.

— Кажи.

— Перша річ — це послання, яке звучить: «Я є тією, ким є. Вибирай. Або я, або те, друге, менше». Начебто ти знаєш, про що йдеться.

Відьмак кивнув, підняв руку, хапаючи руків’я меча, що стирчало над правим плечем. Блиснув клинок, описуючи дугу над його головою. Повільним кроком відьмак рушив у напрямку групи.

Ківріл засміявся паскудно й зловісно.

— Отож-бо. Вона й це передбачила, відьмаче. А тому зараз ти отримаєш другу річ, яку вона веліла тобі переказати. Просто межі очі.

Відьмак ішов. Напівельф підняв арбалет до щоки. Стало дуже тихо.

Клацнула тятива. Відьмак махнув мечем, пролунало протяжне дзвеніння удареного металу, стріла підлетіла, крутячись, угору, сухо стукнула у дах, задудоніла у ринві. Відьмак ішов.

— Відбив… — простогнав П’ятнастка. — Відбив у польоті…

— Докупи, — скомандував Ківріл.

Сикнули мечі, витягнені з піхов, група зімкнулася пліч-о-пліч, наїжачилася вістрями.

Відьмак прискорив кроки, його хода, на диво плавна і м’яка, перейшла в біг — не прямо, на наїжачену мечами групу, але вбік, огинаючи її по спіралі, щоразу звужуючи витки.

Тавік не витримав, кинувся назустріч, скорочуючи дистанцію. За ним рвонули близнюки.

— Не розбігатися! — гарикнув Ківріл, крутячи головою, бо втратив відьмака з поля зору. Він вилаявся, відскочив убік, зрозумівши, що група розпалася, закрутилася поміж прилавками у шаленому хороводі.

Тавік був першим. Іще мить тому він наздоганяв відьмака, аж раптом помітив, що той промайнув повз нього ліворуч і біжить у протилежному напрямку. Тавік задріботів ногами, аби пригальмувати, але відьмак промчав поруч, раніше, ніж він встиг підняти меча. Тавік відчув сильний удар вище стегна, розвернувся і зрозумів, що падає. Уже на колінах, здивований, глянув на своє стегно й зайшовся у крику.

Близнюки, одночасно атакуючи чорну розмиту фігуру, яка мчала на них, зіткнулися, на мить втративши ритм. Вистачило. Вир, розрубаний на всю ширину грудей, зігнувся навпіл, з похиленою головою зробив іще кілька кроків і звалився на прилавок із овочами. Німір, діставши у скроню,