Читати книгу - "Відьмак. Останнє бажання"

На ринку стало тісно від торговок, які кинулися навтьоки, загуркотіли перекинуті прилавки, здійнялися курява та крик. Тавік іще раз спробував підвестися на тремтячих руках і впав.

— Зліва, П’ятнастко! — рикнув Ногорн, оббігаючи півколом, аби зайти відьмаку зі спини.

П’ятнастка швидко обернувся. Недостатньо швидко. Отримав раз, по животу, витримав, приготувався до удару і тоді отримав удруге, у бік шиї, одразу за вухом. Напружений, ступив чотири невпевнені кроки й упав на візок, повний риби. Візок покотився. П’ятнастка зсунувся на бруківку, срібну від луски. Ківріл і Ногорн ударили одночасно, з двох боків, ельф замашним ударом згори, Ногорн, присівши, низько, пласко. Обидва удари було парирувано, два металеві клацання злилися в одне. Ківріл відскочив, спіткнувся, утримався на ногах, хапаючись за дерев’яні конструкції прилавку. Ногорн кинувся і затулив його піднятим вертикально мечем. Відбив удар такий сильний, що його аж назад відкинуло, мусив присісти. Підскакуючи, поставив блок. Занадто повільно. Отримав рублений удар поперек обличчя, симетрично до старого шраму.

Ківріл відштовхнувся плечима від ятки, перескочив Ногорна, який саме падав і атакував з півоберту, обіруч, схибив і моментально відскочив. Удару не відчув, ноги під ним підігнулися тільки тоді, коли він після рефлекторного блоку намагався перейти від фінта до чергової атаки. Меч випав у нього з руки, розсіченої з внутрішнього боку, вище ліктя. Він упав навколішки, труснув головою, хотів встати й не зміг. Опустив голову на коліна, так і завмер у червоній калюжі, серед розкиданих капусти, бубликів та риби.

На торжище увійшла Ренфрі.

Вона повільно ступала м’якими кошачими кроками, оминаючи візки та прилавки. Натовп, що, наче рій шершнів, гудів на вуличках і під стінами будинків, затих. Ґеральт стояв нерухомо, із мечем в опущеній руці. Дівчина наблизилася на десять кроків і зупинилася. Стало видно, що під каптанчиком вона має кольчугу, коротку, яка ледь прикриває стегна.

— Ти зробив вибір, — сказала ствердно Ренфрі. — Упевнений, що вірний?

— Тут не буде другого Трідаму, — мовив Ґеральт із зусиллям.

— І не було б. Стреґобор посміявся з мене. Сказав, що я можу вирізати увесь Блавікен і ще кілька навколишніх сіл на додачу, а він усе одно з вежі не вийде. І нікого, включно з тобою, туди не впустить. Що ти так дивишся? Так, я тебе ошукала. Я все життя ошукую, коли треба, так чому мені робити виняток для тебе?

— Йди звідси, Ренфрі.

Та засміялася.

— Ні, Ґеральте. — Вона видобула меча, швидко, спритно.

— Ренфрі.

— Ні, Ґеральте. Ти зробив вибір. Черга за мною.

Одним різким рухом вона зірвала зі стегон спідницю, закрутила нею у повітрі, обертаючи матерію навколо лівого передпліччя. Ґеральт відступив, підняв долоню, складаючи пальці у Знак. Ренфрі знову засміялася, коротко, хрипко.

— Нічого не станеться, біловолосий. Це мене не візьме. Тільки меч.

— Ренфрі, — повторив він. — Виїжджай. Якщо ми схрестимо клинки, я… вже не… зумію…

— Знаю, — сказала вона. — Але я… Я теж не можу інакше. Просто не можу. Ми є тим, чим ми є. Ти і я.

Рушила на нього легким кроком, розгойдуючись. У випрямленій і відставленій убік правиці полискував меч, у лівій руці волочилася по бруківці спідниця. Ґеральт відступив на два кроки.

Вона стрибнула, махнула лівицею, спідниця зафуркотіла у повітрі, а вслід за нею, прикритий, блиснув меч у ощадному, короткому ударі. Ґеральт відскочив, тканина його навіть не зачепила, а клинок Ренфрі зісковзнув по косому блоку. Він рефлекторно контратакував серединою леза, зв’язав обидва клинки короткою «вісімкою», намагаючись вибити в неї зброю. Це було помилкою. Вона відбила його вістря і відразу, від зігнутих колін, скручуючи стегна, утяла, цілячи в обличчя. Він ледь устиг відбити той удар і відскочив від тканини, що падала на нього. Закрутився в піруеті, уникаючи клинка, що миготів у блискавичних ударах, відскочив знову. Вона налетіла на нього, кинула спідницю просто в очі, тяла пласко, зблизька, з півоберта. Він вислизнув з-під удару, крутнувшись поруч із нею. Вона знала цей фокус. Прокрутилася разом із ним і зблизька, так, що він відчув її дихання, проїхала йому вістрям уздовж грудей. Біль різонув його, але не вибив із ритму. Він крутнувся ще раз, у протилежний бік, відбив клинок, що летів до його скроні, зробив швидкий фінт і атакував. Ренфрі відскочила; намірилась до удару згори. Ґеральт, присівши у випаді, блискавично рубонув її знизу, самим кінчиком меча, через відкриті стегно й пах.

Вона не скрикнула. Падаючи на коліно й на бік, випустила меч, вчепилася обома руками у розсічене стегно. Кров поштовхами запульсувала між пальцями, світлими струмочками стікаючи на оздоблений пояс, на лосині чоботи, на брудну бруківку. Натовп у тісних вуличках захвилювався і закричав.

Ґеральт сховав меч.

— Не йди… — застогнала вона, згортаючись у клубок.

Він не відповів.

— Холодно… мені…

Він не відповів. Ренфрі застогнала знову, зіщулившись іще сильніше. Кров швидкими струмочками виповнювала ямки між камінням.

— Ґеральте… обійми мене…

Він не відповів.

Вона повернула голову і завмерла, притулившися щокою до бруківки. Стилет із дуже вузьким вістрям, доти схований під тілом, вислизнув із її мертвих пальців.

За мить, що дорівнювала вічності, відьмак підняв голову на звук посоха Стреґобора, що стукав об бруківку. Чарівник поквапливо наближався, оминаючи трупи.

— Ото різанина, — просопів він. — Бачив, Ґеральте, усе бачив у кристалі…

Підійшов ближче, схилився. У довгих, до землі, чорних шатах, обпертий на посох, здавався він старим, дуже старим.

— Вірити не хочеться, — покрутив головою. — Жулана геть мертва.

Ґеральт не відповів.

— Ну, Ґеральте… — Чарівник випростався. — Йди по підводу. Заберемо її до вежі. Треба зробити розтин.

Глянув на відьмака й, не дочекавшись відповіді, схилився над тілом.

Хтось незнайомий відьмаку потягся до руків’я меча й дуже швидко вихопив його.

— Тільки торкнися її, чаклуне, — сказав хтось незнайомий відьмаку. — Тільки торкнися її, і твоя голова полетить на бруківку.

— Ти що, Ґеральте, здурів? Тебе поранено, у тебе шок! Розтин — єдиний спосіб, щоби перевірити…

— Не торкайся її!

Стреґобор, побачивши занесений клинок, відскочив і махнув палицею.

— Добре! — крикнув. — Як хочеш! Але ти ніколи не будеш знати! Ніколи не будеш мати впевненості! Ніколи, чуєш, відьмаче?

— Геть.

— Як хочеш. — Чарівник відвернувся й ударив посохом об бруківку. — Я повертаюся до Ковіру, ні на день довше не залишуся у цій дірі. Ходімо зі мною, не залишайся тут. Ці люди нічого не знають, бачили лише, як ти вбиваєш. А ти огидно вбиваєш, Ґеральте. Ну, йдеш?

Ґеральт не відповів, навіть не дивився на нього. Сховав меча. Стреґобор стенув плечима і швидко відійшов, ритмічно постукуючи палицею.