Читати книгу - "Відьмак. Останнє бажання"

— Досить!!! — гарикнув Кальдемейн. — Припиніть, хай вам грець!

Натовп загув, неначе хвиля прибою, але каміння летіти перестало. Відьмак стояв нерухомо. Війт наблизився до нього.

— Чи це, — сказав він, вказуючи широким жестом на розкидані по площі нерухомі тіла, — вже все? Таке менше зло, яке ти вибрав? Ти вже зробив те, що вважав за потрібне?

— Так, — через силу відповів Ґеральт, не відразу.

— Твоя рана серйозна?

— Ні.

— Тоді забирайся звідси.

— Так, — сказав відьмак. Постояв іще хвильку, уникаючи погляду війта. Потім повільно, дуже повільно, повернувся.

— Ґеральте.

Відьмак озирнувся.

— Не повертайся сюди ніколи, — сказав Кальдемейн. — Ніколи.

Голос розуму-4

— Порозмовляймо, Іоло.

Мені необхідна ця розмова. Кажуть, мовчання — золото. Може. Не знаю, чи того воно варте. Разом із тим, свою ціну воно має. За нього треба платити.

Тобі легше, так, не заперечуй. Адже ти мовчиш із власної волі, ти зробила мовчання жертвою для своєї богині. Я не вірю в Мелітеле, як не вірю і в існування інших богів, але ціную твій вибір, твою жертву, ціную й шаную те, у що ти віриш. Бо твої віра і посвячення, ціна мовчання, яку ти платиш, роблять тебе кращою, вартіснішою істотою. Принаймні, можуть тебе такою зробити. А моя невіра не може нічого. Вона безсила.

Питаєш, у що я, в такому разі, вірю?

Вірю в меч.

Як бачиш, ношу їх два. Кожен відьмак має два мечі. Недоброзичливці кажуть, що срібний — на потвор, а залізний — на людей. Звичайно ж, це неправда. Є потвори, яких можна дістати виключно срібним клинком, але існують і такі, для яких убивче залізо. Ні, Іоло, не будь-яке залізо, тільки з метеоритів. Питаєш, що воно — метеорит? Це зірка, яка падає. Безперечно, ти не раз бачила зірку, яка падає, коротку сяючу смугу на нічному небі. Дивлячись на неї, ти напевне загадувала якесь бажання, а може, була то для тебе ще одна причина, аби вірити у богів. Для мене метеорит — це тільки шматок металу, який, падаючи, вгрузає у землю. Металу, з якого можна зробити меч.

Можеш, звичайно, можеш узяти мій меч у руку. Відчуваєш, який він легкий? Навіть ти без напруження його піднімаєш. Ні! Не торкайся вістря, поранишся. Воно гостріше за бритву. Мусить таким бути.

О, так, я тренуюся часто. Кожну вільну мить. Не можна мені втрачати вправність. Сюди, у найдальший закуток храмового парку, я також прийшов, аби розім’ятися, випалити із м’язів те паскудне, підступне оніміння, яке охоплює мене, той холод, що струменіє у мені. А ти мене тут знайшла. Смішно, кілька днів я намагався знайти тебе. Виглядав тебе. Хотів…

Я потребую цієї розмови, Іоло. Сідаймо, порозмовляймо хвильку.

Адже ти мене зовсім не знаєш, Іоло.

Я звуся Ґеральтом. Ґеральтом із… Ні. Просто Ґеральтом. Ґеральт із нізвідки. Я відьмак.

Мій дім — Каер Морен, Відьмаче Оселище. Я звідти походжу. Є… була така фортеця. Небагато від неї залишилося.

Каер Морен… Там виробляли таких, як я. Уже не виробляють, а в Каер Морені уже ніхто не живе. Ніхто, крім Весеміра. Питаєш, хто такий Весемір? Він мій батько. Чого ти дивишся на мене здивовано? Що у тому дивного? Кожен має якогось батька. Мій — Весемір. То й що з того, що він не справжній батько, що з того? Справжнього я не знав, як не знав і матері. Навіть не знаю, чи вони живі. Та й насправді мене це мало турбує.

Так, Каер Морен… Там я пройшов звичайну мутацію. Випробовування Травами, а потім — як завжди. Гормони, зілля, зараження вірусом. І знову. І ще раз. До результату. Начебто Зміни я переніс на диво добре, хворів дуже мало. Тож мене визнали шмаркачем із надзвичайною іммунністю й обрали для певних подальших, більш складних… експериментів. Ці були гірші. Значно гірші. Але, як бачиш, я вижив. Єдиний з усіх, кого для експериментів обрали. З того часу в мене біле волосся. Повна відсутність пігменту. Як мовиться, побічна дія. Дріб’язок. Майже не заважає.

Потім мене вчили різних речей. Досить довго. Нарешті настав день, коли я залишив Каер Морен і вирушив на битий шлях. Уже мав і свій медальйон, о, саме цей. Знак Школи Вовка. Також я мав два мечі: срібний і залізний. Крім двох мечів я ще ніс у собі переконання, запал, мотивацію і… віру. Віру в те, що я потрібний і корисний. Бо світ, Іоло, мав би бути сповненим потвор і бестій, а моїм завданням було оберігати тих, кому оті бестії загрожували. Коли я вирушив із Каер Морену, марив про зустріч із моїм першим чудовиськом, не міг дочекатися миті, коли стану з ним віч-на-віч. І дочекався.

Моє перше чудовисько, Іоло, було лисим і мало винятково огидні, зіпсовані зуби. Я зустрів його на гостинці, де разом із друзяками-потворами, мародерами якоїсь там армії, він затримав хлопського воза й витягнув з того воза дівчинку, може, тринадцятилітню, а може, навіть меншу. Друзяки його тримали батька дівчинки, а лисий здирав з неї сукню і репетував, що настав час, аби вона дізналася, що таке справжній чоловік. Я під’їхав, спішився і сказав лисому, що і для нього настав такий час. Мені це здалося страшенно дотепним. Лисий відпустив шмаркачку й кинувся на мене із сокирою. Був він дуже повільним, але витривалим. Я вдарив його двічі, і тільки тоді він упав. Удари не були дуже чисті, але виявилися доволі, сказати б, видовищні, настільки, що колеги лисого втекли, побачивши, що відьмацький меч може зробити з людиною…

Я тобі ще не набрид, Іоло?

Мені потрібна ця розмова. Справді потрібна.

То на чому я зупинився? Ага, на моєму першому шляхетному вчинку. Бач, Іоло, у Каер Морені мені вбивали у голову, аби я не втручався у такі справи, щоб оминав їх, не грався у мандрівного лицаря і не заміщав охоронців закону. Вирушив я на шлях не для того, аби красуватися, а для того, щоб за гроші виконувати доручену мені роботу. А я, наче якийсь дурник, навіть не від’їхавши п’ятдесяти миль від гір, устряв у халепу. Знаєш, чому я так зробив? Хотів, аби дівчина, заливаючись слізьми вдячності, цілувала мені, своєму рятівникові, руки, а її батько —