Читати книгу - "Відьмак. Останнє бажання"

Натомість батько дівчини втік разом із мародерами, а дівчина, на яку пролилося більшість крові з лисого, обригалася і з нею сталася істерика, а коли я до неї наблизився, то зомліла зі страху. З того часу я у такі історії втручався дуже рідко.

Я робив своє. Швидко навчився — як. Під’їжджав до огорожі села, затримувався під частоколом селищ і міст. І чекав. Якщо там плювали, лаялися та кидалися камінням, я їхав далі. Якщо замість того хтось виходив і давав мені доручення, його виконував.

Я відвідував міста й фортеці, шукав відозви, прибиті до стовпів на роздоріжжях. Шукав повідомлення: «Негайно потрібен відьмак». А потім, зазвичай, було якесь урочище, підземелля, некрополь чи руїни, лісовий яр чи грот у горах, повний костей та смердючого стерва. І було щось, що жило лише для того, аби вбивати. З голоду, для задоволення, з чиєїсь хворобливої волі, з інших причин. Мантикора, виверна, імляк, жагніца, жеритва, перестрах, лєший, вампір, гуль, грайвер, вовкулак, гігаскорпіон, стриґа, з’ядарка, кікімора, віппер. І був танець у темряві й удари меча. І були страх і відраза в очах того, хто пізніше віддавав мені платню.

Помилки? Аякже. Я їх робив.

Але дотримувався принципів. Ні, не кодексу. Я звик інколи кодексом прикриватися. Люди це полюбляють. Тих, хто має якісь кодекси й керується ними, вони шанують і поважають.

Немає жодного кодексу. Ніколи не укладалося жодного відьмацького кодексу. Свій я собі вигадав. Просто. І дотримувався його. Завжди…

Не завжди.

Бувало й так, коли, здавалося б, немає місця жодним сумнівам. Потрібно сказати собі: «Це мене не обходить, це не моя справа, я — відьмак». Потрібно б послухатися голосу розуму. Дослухатися інстинкту, якщо вже не того, що диктує досвід. Або ж і звичайного, найзвичайнісінького страху.

Я мусив послухатися голосу розуму, тоді…

Не послухався.

Думав, що вибираю менше зло. Вибрав менше зло. Менше зло! Я — Ґеральт із Рівії. Якого також звуть Різником з Блавікену.

Ні, Іоло. Не торкайся моєї руки. Контакт може викликати в тебе… Ти можеш побачити…

А я не хочу, щоб ти побачила. Я не хочу відати. Знаю моє призначення, що крутить мною, наче вир. Моє призначення? Воно йде за мною слід у слід, але я ніколи не озираюся.

Петля? Так, Неннеке, здається, відчуває це. Що мене смикнуло тоді, там, у Цінтрі? Як я міг так по-дурному ризикувати?

Ні, ні і ще раз ні. Я ніколи не озирався. А до Цінтри я не повернуся ніколи, оминатиму Цінтру, наче осередок чуми. Ніколи туди не повернуся.

Ха, якщо мої розрахунки вірні, то дитина має народитися у травні, майже на свято Беллетейн. Якщо воно і справді так, то мали б цікавий збіг обставин. Бо Йеннефер теж народилася у Беллетейн…

Ходімо вже, Іоло. Сутеніє.

Дякую, що ти захотіла зі мною порозмовляти.

Дякую тобі, Іоло.

Ні, зі мною все гаразд. Я почуваюся добре.

Цілком добре.

Питання ціни

І

На горлі відьмак мав ножа.

Він лежав, занурившись у змилки й відкинувши голову на слизький краєчок дерев’яної балії. У роті відчував гіркий присмак мила. Ніж, тупий, наче сім нещасть, болісно шкріб його по адамовому яблуку, з хрускотом просуваючись до підборіддя.

Цирульник, із міною митця, який усвідомлює народження шедевра, шкрябнув іще раз, для годиться, після чого обтер йому обличчя шматком лляного полотна, змоченим у чомусь, що могло бути наливкою з дягелю.

Ґеральт устав, дозволив пахолку облити себе цеберком води, обтрусився, вийшов із балії, лишаючи на підлозі сліди мокрих стоп.

— Рушник, пане. — Служник із цікавістю зиркав на його медальйон.

— Дякую.

— Ось одяг, — сказав Гаксо. — Сорочка, штани, підштаники, вамс[20]. А тут чоботи.

— Ви про все подумали, каштеляне. А у власних чоботях я не можу піти?

— Ні. Пива?

— Охоче.

Одягався поволі. Дотик чужого, шорсткого, неприємного одягу до розпареного тіла псував настрій, якого він набув, поки вилежувався у гарячій воді.

— Каштеляне?

— Слухаю вас, пане Ґеральте?

— Ви не знаєте, навіщо все це? Ну, для чого я тут потрібен?

— Не моя справа, — відказав Гаксо, косячись на служок. — Мені належить вас одягнути…

— Перевдягнути, хотіли ви сказати.

— …одягнути й супроводити на учту, до королеви. Надягніть вамс, пане Ґеральте. І сховайте під ним відьмацький медальйон.

— Тут лежав мій кинджал.

— Але вже не лежить. Він у безпечному місці, як і обидва ваші мечі й усе майно. Там, куди ви йдете, ходять без зброї.

Відьмак стенув плечима, обсмикнувши на собі тісний пурпуровий вамс.

— Що це? — запитав, вказуючи на гаптування на грудях.

— Власне, — сказав Гаксо. — А то б я забув. На час учти вас звати вельможним Равіксом із Чотирирога. Як гоноровий гість, сядете праворуч від королеви, таке її бажання. А на вамсі — це ваш герб. На полі злотому ведмідь чорний, що крокує, на ньому панна у шатах блакитних, із волоссям розпущеним і руками піднятими. Ви маєте це запам’ятати, бо хтось із гостей може мати бздик на ґрунті геральдики, таке часто трапляється.

— Ясно, запам’ятаю, — серйозно сказав Ґеральт. — А Чотириріг де розташований?

— Досить далеко. Ви готові? Можемо йти?

— Можемо. Скажіть іще, пане Гаксо, з якої нагоди ця учта?

— Принцесі Паветті виповнюється п’ятнадцять років, за звичаєм наїхало претендентів на її руку. Королева Каланте хоче видати її за когось із Скелліге. Ми зацікавлені в союзі з острів’янами.

— Чому саме з ними?

— На тих, хто з ними у союзі, вони нападають рідше, ніж на інших.

— Суттєва причина.

— Але не єдина. У Цінтрі, пане Ґеральте, традиція не дозволяє правити жінці. Наш король Ройґнер нещодавно помер від моровиці, а королева не хоче собі іншого чоловіка. Наша пані Каланте мудра і справедлива, але король — це король. Той, хто одружиться з принцесою, сяде на троні. Добре було б, якби ним став зацний чоловік. А таких треба шукати на островах. Там твердий народ. Ходімо вже.

На середині внутрішньої галереї, що оточувала мале й порожнє внутрішнє подвір’я, Ґеральт затримався і роззирнувся.

— Каштеляне, — сказав упівголоса, — Ми самі. Кажіть, для чого королеві відьмак. Ви мусите щось знати. Хто, як не ви?

— Для того, для чого й усім іншим, — буркнув Гаксо. — Цінтра така само, як і будь-яка інша країна. Маємо ми тут і вовкулаків, і василісків, та й мантикора знайдеться, якщо добре пошукати. То й відьмак може знадобитися.

— Не крутіть, каштеляне. Я питаю, навіщо королеві відьмак