Читати книгу - "Відьмак. Останнє бажання"

Гаксо також роззирнувся, навіть перехилився через балюстраду галереї.

— Щось недобре діється, пане Ґеральте, — буркнув. — У замку, значить. Щось страшить.

— Що?

— А що має страшити? Страшидло. Кажуть, мале, горбате, колюче, наче їжак. Вночі по замку блукає, дзвонить ланцюгами. Охає та стогне у кімнатах.

— Ви самі бачили?

— Ні, — Гаксо сплюнув. — І бачити не хочу.

— Дурню верзете, каштеляне, — скрививсь відьмак. — Купи воно не тримається. Ми йдемо на учту за заручини. І що я маю там робити? Пильнувати, щоби з-під столу не вискочив горбань і не застогнав? Без зброї? Виряджений, наче блазень? Е-е-е, пане Гаксо.

— А, думайте собі, що забажаєте, — набурмосився каштелян. — Наказали мені нічого вам не говорити. Ви спитали, то я сказав. А ви — що я верзу. Дякую красненько.

— Вибачте, не хотів вас образити, каштеляне. Просто здивувався…

— Тоді перестаньте дивуватися. — Гаксо повернув голову, надалі набурмосений. — Ви тут не для того, аби дивуватися. І щиро вам раджу, пане відьмаче, якщо королева накаже роздягтися догола, розмалювати собі сраку блакитною фарбою і повиснути у сінях головою вниз, наче канделябр, то зробіть це без здивування і вагання. Інакше можуть спіткати вас чималі неприємності. Ви зрозуміли?

— Зрозумів. Ходімо, пане Гаксо. Що б воно там не було, а я зголоднів після тієї купелі.

ІІ

Якщо не зважати на формальне церемоніальне вітання, коли вшанувала його як «пана Чотирирога», королева Каланте не перемовилася з відьмаком жодним словом. Учта ще не розпочалася, бенкетувальники, про появу яких гучно оголошував герольд, сходилися.

За величезним прямокутним столом могло вміститися більше ніж сорок мужів. На чолі сиділа Каланте — на троні з високою спинкою. По праву руку від неї, збоку, сидів Ґеральт, по ліву — сивоволосий бард із лютнею, якого звали Дрогодар. Два торцеві крісла ліворуч від королеви залишалися вільними.

Праворуч від Ґеральта, вздовж довшого боку столу, всілися каштелян Гаксо й воєвода із прізвищем, яке непросто було запам’ятати. За ними сиділи гості з королівства Аттре — похмурий мовчазний лицар Райнфарн і товстун-дванадцятиліток, яким він опікувався, княжич Віндгальм, один із претендентів на руку принцеси. Далі — кольорові і строкаті лицарі із Цінтри та васали з околиць.

— Барон Ейлемберт із Тігге! — оголосив герольд.

— Кудкудак, — пробурмотіла Каланте, штурхаючи Дрогодара. — Весело буде.

Худий і вусатий, багато вдягнений лицар низько вклонився, але його живі веселі очі й усмішка, що блукала по вустах, заперечували таку смиренність.

— Наші вітання, пане Кудкудаку, — церемоніально промовила королева. Схоже, прізвисько барона зрослося з ним сильніше від родового імені. — Рада, що прибули.

— А я радий запрошенню, — відповів Кудкудак і зітхнув. — Що ж, кину оком на принцесу, як дозволиш, королево. Важко жити самотньому, пані.

— Гей же, пане Кудкудаку. — Каланте легенько усміхнулася, накручуючи локон на палець. — Ви ж одружений, як нам добре відомо.

— Е-е-е, — підвищив голос барон. — Сама знаєш, пані, яка моя дружина слабенька й делікатна, а тепер у нашій місцевості саме віспа. Ставлю мої пас і меч проти старих лаптів, що за рік я буду вже й по жалобі.

— Бідолашний ти, Кудкудаку, але ж і таланить тобі теж. — Каланте усміхнулася ще миліше. — Дружина твоя і справді слабенька. Чула я, що як під час минулорічних жнив упіймала тебе у стогу з дівкою, то гнала вас із вилами майже милю і не наздогнала. Маєш її краще годувати й голубити, а ще стежити, щоби в неї ночами спина не мерзла. І за рік, от побачиш, вона видужає.

Кудкудак посмутнів, але не дуже переконливо.

— Алюзію я зрозумів. Але на учті лишитися можу?

— Буду рада, бароне.

— Посольство зі Скелліге! — крикнув герольд, уже добряче охриплий.

Остров’яни вступили хвацьким, карбованим кроком, учотирьох, у лискучих шкіряних кубраках, обшитих тюленячим хутром, перепоясані картатими вовняними шарфами. Вів їх жилавий вояк із темним обличчям і орлиним носом, поруч ішов плечистий юнак із рудою чуприною. Усі схилилися перед королевою.

— Це велика честь, — сказала Каланте, трохи зашарівшись, — знову вітати у моєму замку славетного лицаря Ейста Турсеха зі Скелліге. Якби не добре відомий факт, що він ставиться до одруження з погордою, я б утішилася сподіванням, що, може, він прибув залицятися до моєї Паветти. Самотність нарешті тобі обридла, пане?

— І не раз, чарівна Каланте, — відповів смаглявий острів’янин, зводячи на королеву блискучі очі. — Утім, моє життя занадто небезпечне, щоб думати про тривалий зв’язок. Якби не це… Паветта — надто молода, вона ще панна, нерозквітлий пуп’янок, але…

— Але — що, лицарю?

— Яблуко від яблуні недалеко падає, — усміхнувся Ейст Турсех, блискаючи білими зубами. — Досить глянути на тебе, королево, аби знати, якою красунею стане принцеса, коли досягне віку, у якому жінка може ощасливити вояка. Але тепер за руку її повинні змагатися юні. Такі, як племінник нашого короля Брана, оцей от Крах ан Крайт, який саме для цього сюди й прибув.

Крах, нагинаючи руду голову, опустився перед королевою на одне коліно.

— Кого ж ти привів іще, Ейсте?

Кремезний міцний чолов’яга з бородою, наче мітла, й бурмило із волинкою за плечима встали на коліно поряд із Крах ан Крайтом.

— Це доблесний друїд Мишовур, який, як і я, є приятелем і радником короля Брана. А це — Драйг Бон-Ду, наш славетний скальд. А тридцять моряків зі Скелліге чекають на подвір’ї, палко сподіваючись, що чарівна Каланте з Цінтри хоча б з’явиться у вікні.

— Сідайте, шляхетні гості. Ти, пане Турсеху, тут.

Ейст зайняв вільне місце на вужчому кінці столу, відділений від королеви тільки порожнім стільцем і місцем Дроґодара. Інші острів’яни сіли разом ліворуч, між сенешалем Віссенгердом і трійцею синів владики Стрепту, яких звали Равлик, Деряба та Деригірка.

— Це більш-менш усі. — Королева нахилилася у бік сенешаля. — Починаємо, Віссенгерде.

Сенешаль ляснув у долоні. Пахолки, несучи миски й жбани, вервечкою рушили до столу, їх вітав радісний гул бенкетувальників.

Каланте майже не їла, знехотя торкаючи срібною виделкою подані шматки. Дрогодар, щось поспіхом ковтнувши, далі бринькав на лютні. Решта гостей, натомість, істинно спустошували печених поросят, птаство, рибу та молюски, і першим у цьому був рудий Крах ан Крайт. Райнфарн з Аттре суворо шпетив молодого княжича Віндгальма, раз навіть дав йому по лапах за спробу ухопити жбан із сидром. Кудкудак, відірвавшись на мить від обгризання кістки, порадував сусідів наслідуванням свисту болотної черепахи. Ставало все веселіше. Піднімали перші тости, щораз незграбніші.

Каланте поправила