Читати книгу - "Дівчина, яку ти покинув"

Едіт благально схлипувала:

— Maman!

— Віддайте мені дитину! — прикрикнула я. — Чи тепер німці переслідують і маленьких дітей?

Офіцер, що тримав її за руку, озирнувся, і я побачила коменданта, який стояв біля пошти. Він сказав щось офіцеру поряд із собою, і за мить дитину відпустили до мене. Я відразу ж підхопила її на руки.

— Усе гаразд, Едіт. Ти будеш зі мною.

Вона сховала обличчя на моєму плечі й невтішно ридала. Однією рукою вона продовжувала марно тягтися до своєї матері. Мені здалося, що Ліліан злегка озирнулася на мене — утім на такій відстані важко було сказати напевне.

Я швидко віднесла Едіт до бару, далі від очей усього міста, від глузливих вигуків, що ніяк не втихали. Далі, до задніх кімнат готелю, де вона нічого не почує. Дитина була в істериці, та й хто міг винуватити її за це? Я віднесла її до нашої спальні, дала трохи води, а потім довго колисала в обіймах. Знов і знов я повторювала їй, що все буде добре, ми зробимо так, що все буде добре, — хоча й знала, що нам не під силу щось змінити. Вона ридала, доки останні сили не покинули її. З розпухлого обличчя дівчинки я здогадалася, що вона проплакала майже всю ніч. Лише Господь знав, що їй довелося побачити. Нарешті вона безвільно затихла в мене на руках, і я дбайливо поклала її на своє ліжко, вкривши ковдрами. Потім я спустилася вниз.

Коли я зайшла до бару, всі замовкли. У «Червоному півні» було людно — вперше за останні кілька тижнів. Елен снувала між столами з повною тацею. У дверях я побачила мера, а тоді обвела поглядом обличчя присутніх і усвідомила, що більше не знаю жодного з них.

— Задоволені? — спитала я. Мій голос тремтів. — Дитина лежить нагорі, надивившись, як ви плюєте й шкіритесь услід її побитій матері. І це люди, яких вона вважала друзями. Горді собою, еге ж?

Сестрина рука лягла на моє плече.

— Софі…

Я смикнула плечем, скинувши її.

— Що — «Софі»? Ви й гадки не маєте, що ви всі накоїли. Гадали, що все знаєте про Ліліан Бетюн. То ось, ви нічого про неї не знаєте. НІЧОГО! — від гніву я не могла стримати сліз. — Швидко ж ви всі судите, але так само швидко брали те, що вона давала, коли це було вам зручно.

Мер підійшов до мене.

— Софі, ми маємо поговорити.

— О! Тепер ви хочете поговорити! Тижнями ви дивилися на мене так, ніби від мене тхне, бо, бачте, месьє Сюель вважає мене зрадницею та шльондрою. Мене! Яка ризикувала всім, щоб дістати трохи їжі для вашої доньки. Усі ви ладні були швидше повірити йому, аніж мені! Що ж, мабуть, я не хочу говорити з вами, месьє. Після всього, що я дізналася, я, напевне, краще говоритиму з Ліліан Бетюн!

Я була розлючена. Я вже не панувала над собою. Я настільки палала від безумства, що, здавалось, іскри летять. Я дивилася в їхні тупі обличчя, на їхні роззявлені роти і вперто відкидала руку, яка намагалася стримати мене.

— Звідки, ви думаєте, брався «Journal des Occupе´s»? Гадаєте, його пташки в дзьобику приносили? Чи він прилітав сюди на чарівному килимі?

Елен наполегливо потягла мене з кімнати.

— А мені байдуже! Хто, на їхню думку, їм допомагав? Вам допомагала Ліліан! Усім вам! Навіть коли ви підкладали лайно їй у хліб, вона все одно допомагала вам!

Я опинилась у коридорі. Обличчя Елен було біле, мов крейда. Мер ішов за нею, підштовхуючи мене вперед, далі від них усіх.

— Що? — опиралась я. — Правда очі коле? Чи мені вже заборонено розмовляти?

— Сядь, Софі. Заради Бога, просто сядь і замовкни.

— Я більше не впізнаю цього міста. Як могли ви всі стояти там і горлати їй услід? Навіть якщо вона спала з німцями, як ви можете так чинити з людиною? Вони плювали в неї, Елен, ти хіба не бачила? Вони заплювали її з ніг до голови. Наче вона не людина.

— Мені дуже шкода мадам Бетюн, — тихо промовив мер. — Але я прийшов говорити не про неї. Я прийшов поговорити з тобою.

— Мені нема чого вам сказати, — промовила я, витираючи обличчя долонями.

Мер глибоко вдихнув.

— Софі, я маю новину про твого чоловіка.

Знадобилася мить, щоб усвідомити почуте. Він важко опустився на стілець поряд зі мною. Елен досі тримала мене за руку.

— Боюся, це недобра новина. Сьогодні вранці, коли останні полонені проходили містом, один із них впустив записку біля пошти. Клаптик паперу. Мій клерк підібрав його. Там сказано, що Едуард Лефевр був серед п’ятьох відісланих до табору військовополонених в Арденні минулого місяця. Мені дуже шкода, Софі.

8

Едуард Лефевр, в’язень, був звинувачений у тому, що передав полоненому окраєць хліба завбільшки з кулак. Він чинив лютий опір, коли його побили за це. Почувши розповідь, я ледь не засміялася: це було так типово для Едуарда.

Проте мені було не до сміху. Кожен клаптик інформації, що надходила мені, лише підсилював мої страхи. Табір військовополонених, у якому його утримували, вважався одним із найгірших: люди спали по двісті в одному сараї на голих дошках, ледь животіли, харчуючись водянистим супом та ячмінним лушпинням, при нагоді не гребуючи й дохлою мишею. Їх посилали працювати на каменоломню чи на будівництво залізничних шляхів, примушували тягати на плечах важкі залізні балки на відстань у кілька миль. Тих, хто падав від виснаження, карали, били або позбавляли денної пайки. Хвороби були частим явищем, і за найменшу провину людей розстрілювали.

Кожну деталь я сприймала близько до серця, і картини, що поставали перед очима, переслідували мене й уві сні.

— З ним усе буде гаразд, так? — спитала я мера.

Він погладив мою руку.

— Ми всі молитимемося за нього, — сказав він. Підіймаючись із місця, він глибоко зітхнув, і це прозвучало, наче смертний вирок.

Мер відвідував нас майже щодня після гучного арешту Ліліан Бетюн. У міру того як правда про неї ширилася містом, її образ у колективній уяві потроху зазнавав змін. Ніхто більше не кривив губи,