Читати книгу - "Втрата"

— Ви дозволите мені показати це їй? — запитав я.

Він кивнув. Я підійшов до Синтії і подав їй картку.

— Подивися-но.

Вона обережно взяла посвідчення своїм великим і вказівним пальцями і стала розглядати його крізь сльози, які вже почали затуманювати їй очі. Її погляд ковзнув від картки до того, хто був на ній зображений. Вона спокійно повернула незнайомцеві його документ.

— Пробачте мені, — сказала вона. — Я вас дуже прошу, пробачте.

Чоловік забрав своє водійське посвідчення, поклав його знову в гаман, знову обурено похитав головою, дуже тихо промурмотів кілька слів — з яких я розчув тільки одне, «психопатка» — і попрямував до паркувального майданчика.

— Ходімо, Синтіє, — сказав я. — Треба забрати Ґрейс.

— Ґрейс? — запитала вона. — Ти покинув Ґрейс?

— Я залишив її під наглядом, — сказав я. — Усе гаразд.

Але вона побігла в торговельний комплекс через головний двір, потім по ескалатору. Я не відставав від неї, і ми побігли між заповненими народом столами туди, де ми обідали. Там досі стояли три таці, на яких холонули наші миски з недоїденим супом і лежали теж недоїдені сандвічі, там-таки ми побачили й рештки від купленого в Макдоналдсі ланчу Ґрейс.

Ґрейс там не було.

Жінки в синьому жакеті там не було.

— Де, в біса…

— О Боже! — сказала Синтія. — Ти залишив її тут? Ти залишив її тут саму-одну?

— Кажу ж тобі, я залишив її з тією жінкою, вона сиділа тут.

Я хотів би сказати їй, що якби вона по-дурному не кинулася навздогін за тим суб’єктом, то переді мною не виникла б необхідність покинути Ґрейс саму.

— Вона має бути десь тут, — сказав я.

— Що то була за жінка? — запитала Синтія. — Який вона мала вигляд?

— Не знаю. Я хочу сказати, що то була жінка старшого віку. На ній був синій жакет. То була жінка, яка сиділа тут.

Жінка залишила недоїденим салат на своїй таці, тут-таки стояла паперова чашка, наполовину наповнена пепсі чи кока-колою. Схоже було, вона покинула свій обід у великому поспіху.

— Треба звернутися до служби безпеки торговельного центру, — сказав я, докладаючи всіх зусиль, щоб не піддатися паніці. — Вони зможуть затримати жінку в синьому жакеті з малою дівчинкою…

Я обдивився продовольчий поверх пильним поглядом, шукаючи якусь офіційну особу.

— Ви не бачили тут малої дівчинки? — запитувала Синтія в людей, які сиділи за сусідніми столами. Ті відповідали їй байдужими поглядами, знизуючи плечима. — Їй вісім років. Вона сиділа тут.

Я відчував, як мене опановує почуття безпорадності. Я подивився назад, туди, де був прилавок Макдоналдса, подумавши, що, можливо, та жінка повела її з собою, звабивши обіцянкою купити їй ще одне морозиво. Але Ґрейс була надто кмітлива, щоб піддатися на такий обман. Їй було лише вісім років, але вона обізнана з усіма правилами, як дитині треба поводитися на вулиці.

Синтія, стоячи посеред заповненого людьми продовольчого поверху, стала кликати нашу доньку:

— Ґрейс! — гукнула вона. — Ґрейс!

І раптом позад себе я почув голос:

— Привіт, тату!

Я рвучко обернувся.

— Чого мама кричить? — поцікавилася Ґрейс.

— Де ти, в біса, була? — запитав я.

Синтія побачила Ґрейс і кинулася до нас.

— А куди поділася та жінка?

— Її мобільник задзвонив, і вона сказала, що їй треба йти, — безтурботно пояснила Ґрейс. — А мені треба було піти в туалет. Я ж тобі сказала, що мені треба до туалету. Не було чого хвилюватися.

Синтія схопила Ґрейс і мало не задушила її в обіймах. Якщо я переживав муки сумління, що сам-один знаю про таємні виплати Тес, то тепер я про них забув. У цю родину не можна було вносити більше хаосу.

Ніхто не озивався протягом усієї подорожі додому.

Коли ми повернулися, на дисплеї телефону висвічувалося послання. Воно було від одного з режисерів студії «На крайній межі». Ми троє стояли на кухні й слухали, як вона повідомила, що хтось увійшов із ними в контакт. Хтось сказав, ніби знає, що могло статися з батьками та братом Синтії.

Синтія негайно зателефонувала на кіностудію і стала чекати, поки хтось знайде режисера, яка пішла випити кави. Нарешті вона взяла слухавку.

— Хто вам телефонував? — запитала Синтія, стримуючи дихання. — Мій брат?

Вона досі була переконана, що сьогодні бачила його. Тому його дзвінок здавався їй цілком імовірним.

— Ні, — сказала режисер.

То був не її брат, а якась жінка, ясновидиця чи щось таке. Але особа, варта довіри, наскільки їм відомо.

Синтія повісила слухавку і сказала:

— Якась ясновидиця запевняє, ніби знає, що трапилось.

— Кльово! — сказала Ґрейс.

Це справді щось надзвичайне, подумав я. Ясновидиця. Це збіса щось надзвичайне.

Розділ одинадцятий

— Я думаю, ми принаймні повинні вислухати, що вона скаже, — промовила Синтія.

Це було в той вечір, і я сидів за кухонним столом, перевіряючи учнівські твори й докладаючи великих зусиль, аби зосередитися бодай трохи. Синтія була неспроможна думати про щось інше після телефонного повідомлення режисера про ясновидицю. Щодо мене, то мої думки дещо розбігалися.

Я майже не озивався під час вечері, та коли Ґрейс пішла до своєї кімнати робити домашнє завдання і Синтія почала завантажувати посудомийну машину, обернувшись до мене спиною, вона сказала:

— Нам треба поговорити про це.

— Я не бачу, про що тут багато говорити, — мовив я. — Отже, ясновидиця зателефонувала на телестудію. Це лише на відстані одного кроку від того суб’єкта, який сказав, що твоя родина пройшла крізь дірку в тканині часу. Не виключено, що ця жінка бачила у своїх видіннях, як твої рідні катаються верхи на бронтозаврах або водять автомобілі Флінстоунів.[17]

Синтія обернулася.

— Це гидко, — сказала вона. — Ти міркуєш гидко.

Я підвів голову від жахливо написаного есею про Вітмена.

— Що ти сказала?

— Те, що ти чув. Я сказала, ти міркуєш гидко.

— Зовсім ні.

— Ти досі лютий на мене. За сьогоднішню пригоду. За те, що сталося в торговельному центрі.

Я промовчав. У тому, що вона сказала, була частка істини. Я багато чого хотів їй сказати по дорозі додому, але не зміг. Я хотів їй сказати, що з мене годі. Що час Синтії змінити свою поведінку. Що час їй прийняти той факт, що її батьки пішли з життя, що її брат пішов із життя, що нічого не змінилося тільки тому, що від часу їхнього зникнення минуло двадцять п’ять років і що якесь другорядне телевізійне шоу виявило інтерес до цієї події. Що хоч вона й утратила свою родину дуже давно (і то була, безперечно, трагічна подія), вона