Читати книгу - "Гра у відрізаний палець"

Нічна тиша цього заповідного куточка Підмосков’я підступила впритул до круглого столу, що стояв на освітленій м’яким світлом веранді. Десь крикнув нічний птах.

«Просто Юрко» залпом випив свою чарку горілки і потягнувся за баликом.

Віктор жував млинець і думав. Розповідь Рефата справила на нього враження. Та й сам Рефат справляв враження людини, яка брехати не буде. Видно, він перебував уже в тому становищі, коли самому навіть професійно брехати було необов’язково – для цього існували підлеглі. Те, що Рефат сприймав Віктора за есбеушника, йому навіть подобалося. Людям подобається, коли їхній ранг підвищують у чужих очах. «А може, я вже насправді есбеушник, мене тільки досі не повідомили про це?» – подумав Віктор. Згадав про Дмитра Ракіна, свого колишнього колегу, що перейшов у спецвідділ «Ф». Адже це саме він порекомендував передати справу Броницького Віктору. А що таке спецвідділ «Ф»? Таємниця, вкрита мороком. Коли Дмитро здавав справи, Щур – Леонід Іванович Крисько, вічний майор – проговорився, що Дмитро тепер «зв’язуватиме порвані ниточки». Відділ з координації дій. Яких і чиїх? Скоріше за все, есбеушних і емвеесівських. І про вибух на Бастіонній Віктор нічого не чув, хоча це їхній район.

– У вас, напевно, накопичилися запитання. Не соромтеся, – сказав Рефат.

– А навіщо ви хотіли перевезти труп Броницького в Росію? – відразу випалив Віктор те, що вже декілька хвилин крутилося на язиці.

– Ми не хотіли, – спокійно відповів Рефат. – Це якраз один із епізодів, у якому поки що для мене цілковито відсутня логіка. Хіба що організатори хотіли ще раз показати пальцем у бік Москви – ось, мовляв, чия це робота.

Віктор згадав про відрізаний у трупа палець. Запитувати про палець зараз не мало сенсу, тим більше що Рефат заперечував свою участь у спробі вивезення покійного Броницького.

– А що це був за літак? – запитав Рефат.

– Ан-26, вантажний, «Авіалінії Білорусі».

– Ні, це я вже знаю. Що за вантаж там був?

– Не знаю, – зізнався Віктор. – Ящики, коробки.

– І ви не поцікавилися?

– Я цікавився тільки трупом. Ми зняли труп, а літак полетів далі. Напевно, ви і самі можете дізнатися, що там був за вантаж. Він же у Воронеж полетів.

Рефат посміхнувся.

– У воронезькій митниці повідомили, що було прийнято вантаж запчастин до комбайнів для агрофірми «Восход». Агрофірма сплатила мито й запчастини забрала. Тільки проблема в тому, що такої агрофірми у Воронезькій області взагалі не існує. Те, що ви бачили в літаку, було схоже на запчастини до комбайнів?

Віктор заперечно мотнув головою.

– Коли щось дізнаєтеся про цей рейс, не соромтеся поділитися з нами. Ми у боргу не залишимося. Нам теж хочеться цю справу розплутати, – сказав Рефат.

Спав Віктор у цьому ж будинку в кімнаті на другому поверсі. Кімната була просторою, з двома вікнами, в які вранці подвійним залпом ударило сонячне світло. Щоправда, ранок виявився досить пізній – Віктор, прокинувшись, подивився на годинник – майже полудень.

Спустився вниз. Почув дзвякання посуду. Заглянув на кухню і побачив немолоду жінку, що стояла над плитою. Виглянув на веранду. За чистим круглим столом сидів Рефат і читав газету.

– А, прокинулись? Як самопочуття? – запитав він.

– Нічого.

– Валю! – гукнув Рефат. – Зроби дві кави!

Після кави Рефат покликав Віктора піднятися в його кімнату. З тумбочки дістав «тетешку» з плечовою кобурою.

– Це ваша, – простягнув її Віктору. – Ми про всяк випадок узяли її з готелю. Наші покоївки люблять по сумках постояльців нишпорити.

Віктор мовчки взяв пістолет, а Рефат іще раз нагнувся до тумбочки й дістав іще один «ТТ».

– А це сувенір од нас, на згадку і на знак дружби.

– Навіщо мені два однакові? – здивувався Віктор.

– Вони різні, можна навіть сказати, що абсолютно протилежні. – Рефат посміхнувся. – Це – пістолет зворотної дії.

Він витягнув із другого «ТТ» обойму, й Віктор побачив, що вона вставлялася в рукоятку кулями назад.

– А навіщо? – запитав він.

– Ну, це старий жарт… Його ще Сталін полюбляв. Такі зразки кілька разів випускалися. На випадок, якщо хтось хоче вас убити вашою ж зброєю, а справу потім подати, як самогубство. Ми тут нещодавно пожартували з цією штукою. Декільком бандитам, у яких були «ТТ», підмінили пістолети, і в результаті Москва стала на чотири «авторитети» чистішою. Навіть якщо вам і не згодиться, однаково штука забавна. Головне – не переплутайте її зі своїм. Дуже легко відрізнити – в номері «зворотного» завжди стоять три дев’ятки підряд. У будь-якому місці.

Віктор подивився на номер дарованого пістолета і побачив три дев’ятки посередині. Потім – на номер своєї «тетешки». Там була тільки одна дев’ятка.

Дивний подарунок холодив руку своїм металом. Він нахилився, витягнув із-під соснового ліжка свою сумку, поклав туди обидва пістолети.

– Юрко поїхав у місто. До обіду повернеться. Ви поки що відпочивайте, може, ще які-небудь запитання з’являться. На обід вас покличуть. До речі, можете газетки почитати. Я вже ознайомився.

Віктор спустився на веранду, взяв свіжі газети і знову піднявся у свою кімнату.

На першій же сторінці «Известий» у вічі кинувся заголовок: «Росія і Україна: ні миру, ні війни?». Йшлося про делімітацію кордону між двома сусідніми країнами, а точніше, про неможливість домовитися про те, де цей кордон проходитиме.

25

Ніка розбудив несподіваний крик, що донісся з вулиці. Вночі йому стало душно, він відчинив вікно, і тепер у це вікно влетів галас якогось вуличного скандалу, що змусив Ніка не лише розплющити очі, але і здивуватися – він уже звик до думки: найгучніше, що можна почути в цьому районі – це шум машини, яка проїжджає вулицею.

Поки приходив до тями, сівши на ліжку і потерши долонями заспане обличчя, почув, на ще більший свій подив, як унизу хтось закричав знайомим голосом: «Підари німецькі!» Як тільки до нього остаточно дійшло, що це – Сахно, він підскочив до вікна і виглянув униз.

Сергій стояв між довгою чорною машиною, якимсь лімузином, входом у готель і кричав на двох чоловіків, один із яких обслуговував Ніка минулого вечора в ресторані.

– Фрици погані, дайте пройти! – знову кинувся на них Сахно.

Нік швидко натягнув джинси, накинув на голе тіло куртку і босоніж побіг униз, на ходу намагаючись збагнути, чому Сахна могли не пускати в готель. Не тому ж, що він не ночував у своєму номері?

Зупинившись у фойє перед зовнішніми дверима, Нік не побачив перед собою ні Сахна, ні службовців готелю. Чорної машини теж не було видно. Постоявши