Читати книгу - "Гра у відрізаний палець"

Перехожий німець у позбавленому смаку сірому костюмчику з короткуватими рукавами скривив губи, на ходу кинувши погляд на босі ступні Ніка.

А Нік продовжував стояти, дивлячись по черзі то в один бік вулиці, то в інший, намагаючись зрозуміти, куди подівся Сахно. Боронь Боже, якщо його забрала поліція. Тоді вся справа пропала. Хоча яка справа? Він же ще й не знав до пуття, що за справа чекала на них попереду.

Несподівано із-за рогу готелю вийшов Сергій Сахно. Обличчя опухле, синювате, червоні очі. У одній руці чимось набитий поліетиленовий пакет, в іншій – переносний магнітофон.

Підійшов, зупинився перед Ніком, теж подивився на його босі ноги з посмішечкою.

– Ти чого? – запитав він.

– Це ти чого? Я від твого крику прокинувся!

– Ходімо в номер, ці підари німецькі мене дістали! По-нашому – ні слова! Стали навдибки! Мало ми їм у сорок п’ятому дали!

– Так тебе ж не пустили в готель!

– Зараз пустять! – упевнено мовив Сахно і штовхнув товсті скляні двері.

Знайомий Ніку з вечора старий тільки провів їх насупленим поглядом.

– Так чого ти з ними заївся? – вже в номері запитав Сергія Нік.

– Це вони зі мною! Машина їм, напевно, не сподобалася.

– Яка машина?

– Яку я вчора купив. Справжній лімузин. Вирішили, напевно, що вона вхід у готель перекриває! Ні, щоб навпаки, спасибі сказати – у цієї машини вид шикарніший, аніж у трьох таких готелів!

– Почекай, – зупинив його Нік. – Ти можеш по порядку? Це ота чорна машина, біля якої ти з ними матюкався?

– Ага. Я її за готель відігнав, у них там, виявляється, стоянка. Їм же, підарам, гірше. Вона там виїзд загороджує. Це ж не «фольксваген» який-небудь!

Сахно поставив магнітофон на вузьке підвіконня, кульок опустив на підлогу біля свого ліжка.

– А де ти грошей на машину взяв?

– У конверті. Її дешево продавали. Хотіли чотири тисячі дойчмарок, а віддали за дві вісімсот.

Нік подивився на магнітофон, потім перевів погляд на принесений пакет.

Йому стало зрозуміло, що грошей у Сахна більше немає. Він зітхнув.

– А ночував ти де?

– У машині. Заблукав трохи вночі. Тут річка є, я і виїхав на набережну і біля якогось пам’ятника загальмував. Уранці вже відшукав вокзал, а потім і сюди доїхав.

Уся ця інформація поки що важко просочувалась у свідомість Ніка, що вже прийшов до тями остаточно. Начебто все було ясно. Все, крім одного: що далі встругне Сахно? Купувати йому вже немає на що. Може, літак украде?

– Ти мені двісті марок не позичиш? – голосом, що несподівано пом’якшав, приятельськи, запитав Сергій. Нік гмикнув.

– Ти що, думки мої читаєш?

– А ти що, хотів сам мені двісті марок запропонувати? Чи хотів запропонувати п’ятсот, а я, дурень, попросив тільки двісті?

Ніку стало весело. Він дивився на опухлого всміхненого Сахна і думав про те, що цей хлопець, схоже, ні в якій ситуації не пропаде. Хіба що з очевидної дурості.

– Так що, даси двісті марок?

Нік дістав свій конверт. Простягнув Сахну чотири купюри по п’ятдесят.

– Я тобі за це місто покажу! – пообіцяв Сахно. – Класне місто! Прокотимося з вітерцем. Тільки спочатку почастуй сніданком!

– Сніданок унизу, – сказав Нік. – Він входить у вартість номера, так що можеш сам себе почастувати!

Сахно швидко прийняв душ, і вони спустилися в готельний ресторан.

– Самообслуговування? – здивувався Сергій, побачивши на двох складених столах стоси чистих тарілок, декілька тарілок із тонко нарізаними ковбасою, шинкою, сиром. Глеки з апельсиновим соком стояли поряд із двома великими термосами. Один термос був пузатий і нагадував чайник. Другий був високий.

Нік узяв тарілку, поклав на неї дві маленькі булочки, шинку та сир. Відніс за найближчий столик. Потім налив собі кави.

Сахно зробив те ж саме, тільки наклав собі в тарілку шматків двадцять шинки і ковбаси.

– Спочатку треба зробити бутерброди на день, – пояснив він.

Зробивши шість бутербродів, він загорнув кожен в окрему серветку і тільки після цього взявся за їжу. У ресторані нікого, крім них, не було.

– Непогана країна, – прожовуючи бутерброд, мовив Сахно. – Шкода, що вони в школах російської не вчили. Це було б узагалі повний вперед!

Після сніданку Сахно повів Ніка до машини. Машина була незвично довга – метрів п’ять. Здалека вона виглядала солідно, але наблизившись, Нік помітив, що її рихтували, мабуть, не один десяток разів. І фарбували, схоже, теж частенько, хоча фарба була якісна.

Здивувало Ніка те, що в машині були тільки два передні сидіння, а ззаду – підняте вище за рівень спинки сидінь вантажне відділення. Тільки двоє дверець попереду і одні ззаду.

– Ну як? – запитав Сахно.

– Нічого, тільки місця замало. Її б переробити, он ззаду можна ще два сидіння вліпити.

– Давай гроші, знайдемо яку-небудь слюсарну майстерню. Німці начебто щодо техніки майстри. Сідай. Покатаємося хіба ж так.

Нік усівся на пасажирське сидіння, Сергій – за кермо. Повільно виїхали зі стоянки.

– Зупинися біля готелю, я скажу старому, що ми до другої повернемось, якщо хто-небудь нас шукатиме.

Сахно зупинився перед входом у готель.

Нік із дивним почуттям гордості вийшов із машини. Гримнув за собою дверцями, і якесь нове відчуття виникло в нього – ніби він зовсім інша людина, з іншим минулим і з особистим шофером за кермом власного лімузина.

Старий за стійкою у фойє швидко опустив його на землю, навіть не давши і слова сказати.

– Якщо ви або ваш друг іще раз зупините катафалк перед входом – вас виселять! – мовив він похмуро.

– Який катафалк? – здивувався Нік.

Старий мовчки кивнув на чорний лімузин.

Нік обернувся і теж подивився на машину. Після того, як старий вимовив слово «катафалк», йому стало зрозуміло призначення задньої «вантажної» частини автомобіля.

Він потер пальцями скроню. Кивнув старому. Потім попросив передати всім, хто їх шукатиме, що до другої дня вони повернуться.

Старий написав записку і засунув її у вузьку нішу на стіні ззаду, де вже лежав ключ од їхнього номера.

26

Із вокзалу Віктор приїхав у райвідділ. Заглянув до майора, але його в кабінеті не було. Залишив йому записку, що повернеться до обіду, і поїхав додому.

Погода в Києві була стерпна. Після московської спеки тут було в міру тепло, віяв легкий вітерець.

Настрій у Віктора з самого ранку був робочий – подорож у СВ анітрохи не натомила. Його навіть не будили ні прикордонники, ні митниця. Він їхав сам, тому спокійно залишив на столі не лише свій паспорт, але й міліційне посвідчення. Сумку