Читати книгу - "Енн у Домі Мрії"

— Ну, та ви знаєте, Корнеліє: шлях до серця чоловіка лежить через шлунок, — завважив капітан Джим.

— Можливо… якщо в нього є серце, — відрубала панна Корнелія. — Тому, напевне, стільки жінок убивають себе куховарством, як-от сердешна Амелія Бакстер. Вона померла торік на Різдво, і перед смертю сказала, що це перше Різдво після її весілля, коли вона не мусить готувати обід на двадцятьох людей. То для неї, вочевидь, була приємна зміна. Так чи так, а вона вже рік тому померла, тож невдовзі ми почуємо, що Горацій Бакстер накинув оком на когось.

— Я чув, що він уже накинув оком, — мовив капітан Джим, підморгуючи Гілберту. — Хіба не заходив він до вас нещодавно в неділю в жалобному костюмі з накрохмаленим комірцем?

— Ні. Та й не треба мені, щоб він заходив. Я могла вийти заміж за нього давно, ще коли він був молодий. Але я не потребую вживаного, повірте мені! Що ж до Горація Бакстера, то він іще торік улітку був у скруту вскочив і молився Богові про поміч; а коли жінка його померла й він одержав її страховку, то сказав, що це була відповідь на його молитви. Хіба не типовий чоловік?

— А ви, Корнеліє, маєте докази, що він був саме так і сказав?

— Мені це розповідав методистський пастор — якщо, звісно, вважати його слова доказом. Роберт Бакстер теж розповідав, та мушу визнати, що це навряд чи варто сприймати серйозно. Роберт Бакстер, як усі знають, нечасто правду каже.

— Ну-ну, Корнеліє, я так собі гадаю, він зазвичай каже правду, тільки так часто змінює думку, що хто його добере, правду він каже чи ні.

— Надто часто він змінює думку, повірте мені! Але я чоловікам не вірю. І терпіти не можу Роберта Бакстера. Він перебіг до методистів лиш тому, що пресвітеріанський хор якось був заспівав «Ось іде наречений», коли вони з Маргарет ішли проходом у церкві на першу службу по своїм весіллі. Так йому й треба, щоб не запізнювався! Та він завжди був упевнений, буцім хор зробив це навмисне, щоб поглузувати з нього, наче він таке велике цабе. Але Бакстери всі завжди кирпу гнули. Його брат Ілайфалет уявляв, ніби диявол завжди поряд із ним, хоч я не вірю, що диявол став би гаяти на нього стільки часу.

— Не знаю… не знаю, — замислився капітан Джим. — Ілайфалет Бакстер так довго жив сам — ані пса не мав, ні кота, що помогли б йому лишитися людиною. А самотня людина часто заговорює з дияволом… коли не говорить із Богом. Певно, він мав вибір, із ким йому знатися. Якщо диявол завжди був побіля Лайфа Бакстера, це, очевидячки, тому, що Лайфові так подобалося.

— Типовий чоловік, — відказала панна Корнелія й мовчки продовжила заколювати вигадливі складки на льолі, проте капітан Джим знову піддражнив її, завваживши буденним тоном:

— Минулої неділі я ходив до методистської церкви.

— Ліпше б ви читали вдома Біблію, — відрубала панна Корнелія.

— Ну-ну, Корнеліє, я, бігме, шкоди не бачу в тім, щоби піти до методистської церкви, коли в нашій проповіді нема. Я сімдесят шість літ як пресвітеріанин, то навряд чи моя теологія зніметься так пізно з якоря.

— Ви подаєте поганий приклад, — похмуро буркнула панна Корнелія.

— Крім того, — вів далі підступний капітан Джим, — я хотів і гарний спів послухати. У методистів добрий хор, а навіть ви не заперечите, Корнеліє, що наш хор співає геть кепсько, відколи там сталася сварка.

— І нехай кепсько, то що з того? Вони співають, як можуть, а для Бога немає різниці між щебетанням соловейка та карканням ґави.

— Ну-ну, Корнеліє, — спокійно заперечив капітан Джим, — мушу сказати, я кращої думки про слух Усевишнього.

— Що зумовило сварку в нашому хорі? — запитав Гілберт, котрий весь цей час душився від тамованого сміху.

— Вона почалася три роки тому, коли ми ще тільки збиралися зводити нову церкву, — мовив капітан Джим. — Тяжкі часи були в нас тоді — і все через питання про те, де її будувати. Відстань між двома ділянками була зо двісті ярдів, але такі точилися сварки, що думалося, мовби там заледве не ціла миля. Ми розкололися на три фракції — одні хотіли будувати церкву на східній ділянці, інші — на південній, а треті — там само, де й стояла попередня. Сварилися в ліжках, за столами, у самій церкві й на ринку. Усі давні чвари за три покоління видобулися на білий світ. Три пари наречених відмовилися вінчатися. А збори, що ми скликали із цього питання! Чи зможете ви забути, Корнеліє, як старий Лютер Бернс підвівся й виголосив промову? Ото вже палко він сказав усе, що хотів!

— Називайте речі своїми іменами, капітане. Ви хочете сказати, що він розлютився й полатав їм боки. Вони на це заслужили — купка безпорадних упертюхів. Але чого ще чекати від комітету із самих чоловіків? Вони провели двадцять сім зборів і наприкінці останніх були не ближчі до мети, ніж на початку перших… а по суті, ще більше все ускладнили, бо, намагаючись покінчити із цим якнайшвидше, вони були взялися до роботи й знесли стару церкву, тож нам лишалося правити служби хіба що в клубі.

— Методисти пропонували нам свою церкву, Корнеліє.

— Церкви так би й не побудували, — вела далі панна Корнелія, не зважаючи на капітана Джима, — якби ми, жінки, не взяли справи у свої руки. Ми сказали, що нам церква потрібна, і якщо чоловіки воліють сваритися до судного дня, хай собі сваряться, а ми втомилися бути посміховиськом для методистів. Ми провели одні збори, утворили комітет і швидко зібрали пожертви. А коли чоловіки обурилися нашою зухвалістю, ми відповіли їм, що вони два роки намагалися звести нову церкву, і тепер наша черга. Ми припнули їм язики, повірте мені, і за півроку вже мали церкву. Звісно, коли вони побачили, що ми настроєні рішучо, то покинули сваритися й стали до праці, як і личить чоловікам. Вони збагнули, що мусять або зробити так, або припинити нам указувати. Нехай жінки не можуть проповідувати чи бути церковними старостами, зате вони можуть будувати церкви й діставати на це кошти.

— Методисти дозволяють жінкам проповідувати, — мовив капітан Джим.

Панна Корнелія сердито зиркнула на нього.

— Я не кажу, що в них немає глузду, капітане. Я лиш сумніваюся, чи достатньо в них істинної віри.

— Ви, напевно, прихильниця виборчого права для жінок,