Читати книгу - "Українські казки"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Прийшли вечором кози, набили цапа, що не встеріг хатки, подоїлися, позаліплювали дірки і полягали спати. А вдень залишили цапа з трьома очима.
Баба сидить під коритом і шепче:
— Спи, спи, цапуньку, на одне очко і на друге!
Цап заснув на два, а на третє дивиться. Баба тільки вилізла, хотіла виколупати сиру й масла, а цап бабу вхопив за рукав і держить.
Прийшли кози і хотіли бабу побити. Але вона відпросилася, сказала, що буде їм вірно служити.
Вона все робила в хаті, а кози йшли пастися і залишали одного цапа стерегти, щоб баба не втекла. Потім звикли кози до баби і перестали за нею стежити.
Баба і воду носила, і траву рвала, і хату підмітала.
Добре було козам із бабою жити. Але сумувала баба без діда. І от одного разу, коли кози пішли пастися, баба наколупала сиру та масла в хустку і пішла до діда.
Приходить вона до діда, залізла на горище і сидить над діркою. Дід наварив каші, сів у сінях на порозі та й їсть. Баба взяла грудку масла і вкинула в кашу. Дід подумав, що то щось погане впало, і вилив кашу у відерце. Ще трохи каші лишилося в горщику. Вилив дід ту кашу, що лишилася, у миску і знову їсть. Баба знову взяла і кинула в миску кусок масла. Дід почав їсти, бо більше нема. Але розкуштував, що каша добра, то з'їв ще й ту з відерця. Баба тоді каже:
— Дідусю, зніми мене!
Дід зрадів, зняв бабу з горища. І стали вони дружно поживати, добра наживати.
В'юнець-молодець
Був собі колись в'юнець-молодець. Та що ж тут поробиш, коли був він справжнісінький в'юн. У самому багні пробував, бо ні його батько, ані його дід зроду й не випливали на чистовину. Вони увесь вік крутилися у мулі та в багні.
Але якось одного разу в'юнець-молодець, бавлячись, просунувся на чистовину та так зрадів!.. Бо він хоч і болотний, а багно, бач, вже і йому наскучило. Аж гульк — а вже й щука тут; пащу роззявила, наче ворота. В'юн круть-верть, туди-сюди — і нікуди втікати! От-от опиниться у щучиних воротах на її зубищах, та й згине без сповіді!
— Агов, щуко!.. Ну й оказія! — запищав в'юнець веселенько, хоч зі страху аж шкурка на хвостикові облазить.
Щука вирячила очища, не закриваючи своєї пащі. Глянув в'юн на її зубища — невже ж таки пропадати без сповіді?
— Чи ти давно сповідалася?
Щука ще більше роззявила пащу…
— А може, ти ще й не пробувала зроду? — засміявся в'юн.
— Ні!
І аж ротом плямкнула… Так їй ніяково стало від того, що вона ще не сповідалася.
— То, може, хочеш зараз сповідатися?
— Авжеж! — прохарчала щука знехотя, хоч у самої очища так і запалали — коли б то мерщій висповідатися.
— Пливи ж за мною, та гляди, поспішай, а то не встигнемо.
Пливе в'юн, не озирається. Ну що ж його робити? А у хвостику так і холоне. Що, коли щука здогадається і спересердя цап не!
— Чи скоро? — харчить ззаду щука. — Бо їсти аж-аж!
— Та натщесерце ж і сповідаються.
Щука поглядає на ситеньке тільце в'юна та думкою багатіє. Як-то вона наоповідається добре, по саме горло, скільки влізе, а тоді візьме в'юна і проковтне на закуску!.. Аж слину в неї вода зносить… Сповідатися, певно, смачно! Як же вона такого не куштувала зроду? Одним словом, щуці здавалося, що сповідатися — це обідати абощо.
Коли раптом на шляху трапився ятір! В'юн туди — та шасть у дірочку! Так і вислизнув. Щука за ним сунеться-сунеться, та в ліску лобом буць! Аж ятір похитнувся!
— Чим же тут сповідатися? — захарчала щука.
— Перше, добродійко, покайся, а на сповідь рибалка тебе витягне.
— Тісно, їсти хочу! Пусти, або сам хоч ходи сюди! — заголосила вона, поглядаючи на ситеньке тільце в'юна.
— Покайся, покайся! Нагрішила немало! — проговорив в'юнець-молодець та чкурнув чимдуж до рідного багна. — Нехай йому грець із чистовиною! Поки всіх щук не потягнуть до сповіді — без гострих зубів туди й не потикайся!
Та й зарився в самий мул.
Хитрий півень
Півень, тріпочучи крилами, злетів на пліт і почав на все горло кукурікати. Із сусіднього ліска підкралася до нього лисичка.
— День добрий! — гукнула вона. — Почула, як ти гарно кукурікаєш. Чудовий в тебе голос. Тільки не знаю, чи вмієш ти так співати, як співав твій батько.
— А як же співав мій батько?
— Він на одній нозі стрибав по плоту і, заплющивши одне око, так гарно кукурікав, що й ну…
— І я зможу! — сказав півень, випрямився, заплющив око і почав кукурікати.
— А чи зможеш ти стояти на одній нозі й, заплющивши очі, співати?
— Зможу! — крикнув півень.
Та тільки заплющив він очі, як лисиця підскочила і схопила його.
Понесла лисиця півня в ліс і хотіла вже їсти, а він каже:
— Твоя мати так не робила!
— А як же вона робила? — спитала лисиця.
— Схопивши півня, вона, перш ніж його з'їсти, мала звичку співати.
— Я вся вдалася в матір! — промовила лисиця. Заплющивши очі, вона почала щось белькотіти.
А півень тільки цього й чекав: змахнув крилами, злетів і сів на дерево.
— Ось тобі й маєш, півень мене перехитрив, — облизавшись, промовила лисиця, зітхнула і голодна подалася в ліс.
Як соловейко чоловіка розуму навчив
Один чоловік піймав соловейка і хотів його з'їсти. А соловейко й каже до нього:
— Ні, ти мною не наїсися, чоловіче. Краще відпусти мене, і я тебе навчу трьох речей, які тобі у великій пригоді стануть.
Чоловік пообіцяв відпустити, якщо той добре скаже.
І каже соловейко:
— Ніде того не їж, що не годиться. Ніде того не шкодуй, чого вже не можна повернути. Ніколи балачкам, що не схожі на правду, не вір.
Почувши це, чоловік відпустив соловейка.
А соловейко хотів довідатись, чи навчився той чоловік його ради. Полетів угору і каже до нього:
— О-о-о! Зле зробив, що мене пустив! Якби ти знав, який я скарб у собі маю, ніколи не пустив би мене! Бо в мені є дорога і велика перлина. Якби ти її дістав, зараз би багатим зробився.
Почувши це, чоловік дуже засмутився, підскочив угору до соловейка і
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Українські казки», після закриття браузера.