Читати книгу - "Юлія, або Запрошення до самовбивства"

нмерлим од захвату хлопчиком–лопчиком–опчиком, він знову був у тій (і в цій, у цій!) жінці, а вона була в ньому, нарешті, нарешті, яке щастя і яке блаженство, вогонь у ній гримів і гугонів, і Шульга спалахнув, і згорів, і вибухнув, ударив потужним, пругким струменем, виригнув, як з танкової гармати в розклекотане полум’я, в якому вже давно спопеліла німецька порядність і шлюбна вірність, пісна, як гороховий суп, мляве існування вибухнуло вогненними стовпами жаги, показна порядність ревіла звірячими голосами хтивості. Це було те, що в Ташкенті, і зовсім не те, там було полум’я ніжне і дружнє, тут гостре і вороже навіки, там були трояндові долини, ароматні сади, шовковисті квіти, щасливі стогони, щасливий сміх, щасливі сльози, тут тільки несамовитість, безладний переляк, дике любострастя і недовір’я, застороги, безконечні спроби відступів і втеч, коли він спробував погасити світло над сліпучим тілом Ульріки, вона застогнала: «Ні! Ні! Ні!», коли вдарив у неї першим зарядом, вона закричала: «Не треба! Не треба!», а сама задихалася від пожадання, від палання своєї невситимої плоті:

«О небо! Який жах! Яка насолода! Яка радість!», — він м’яв її, як віск, топтав, як глину, толочив її плоть, шарпав повні груди, жмакав, місив, чавучив, оргазми спружинювали в надрах її тіла, мов тугі хрящі, вона вмирала і народжувалася знову, а він не відпускав її ні живою, ні мертвою, допитувався без любові, насмішкувато, в ненависті: «Ну що? Досить з тебе? Чи вже досить?» — «Мені не досить і цілої ночі, о, мій Боже, мені замало й вічності!» — «Для вічності жди свого есесівця. Тепер для нього тільки й зосталося, що вічність». — «Ах, мій Вернер такий стриманий… В любові аж надто стриманий…» — «А в убивствах? Може, скажеш, що твій есесівець був стриманий і в убивствах?» — «Ах, я не знаю, я нічого не знаю, я нічо… Я не… О, який жах!.. І яке блаженство!..»

Падали в прах, нищилися бар’єри ворожнечі й недовір’я, не було ще миру, далеко до злагоди й гармонії, мовчали священні книги, не лунали гімни радості й марші перемог (лиш бахкали кремлівські салюти на честь розгромів), люди жили серед могил, мертвих було більше, ніж живих, і всі мертві були молоді, а живі не знали свого віку, вони мовби розучилися говорити, розуміти одне одного, ходити, танцювати — тільки невиразні звуки, клекоти ненависті, конвульсії зсудомлених тіл, голови підіймаються й опускаються, ніби в потопельників, руки з розчепіреними пальцями ловлять і не можуть упіймати крижану порожнечу, може, ще збереглися десь під золою страждань людські душі, та й вони не могли прокричатися крізь морок недовір’я і ворожнечі, яка загрожувала стати вічною.

А Шульга натомість, з острахом прислухаючись до своєї душі, відчував, як тане в ній крига ворожості й ненависті, в палаючому диханні безсоромних уст цієї чужої жінки, мов сухе листя, згорала його жадоба помсти, відплати, покарань, він уже гаразд відав, що не втримається на тому визначеному для себе рубежі холодної неприступності, заплутуватиметься більше й більше в звабливих сітях жіночих чар, непомітно для себе, ніби вві сні, в нестямі, порушить, розламає ту алмазну грань, яку возвів колись між Юлією і всім жіноцтвом світу, і ось уже Ула нагадує йому Юлію, уподібнюється їй і — що вже й зовсім страшно! — заступає Юлію, займає її місце, стає нею, перевтілюється в неї.

Зовні все було таке неоднакове, як віки, тисячоліття й простори земні й позаземні. Там, у далеких далечах часів і просторів, безладний стародавній город розлягався посеред жовтої глини, мов велетенський верблюд, а довкола мізерні людські будування за непробивними глиняними дувалами, брудні арики, розкішні влітку й нещасні в холоднечу сади, людські юрмиська, людська недоля і людська неволя, і колотнеча, безладдя, новітнє переселення народів без сенсу, без пуття, без розуму, та все ж з надією, з вірою і навіть з любов’ю для тих, хто зумів тоді знайти її, і побачити, і спробувати утримати бодай на мить. Це було там і тоді, в Ташкенті й в Азії, а тут була Європа, і за вікнами зелена травнева ніч, яка підіймається вище схожих на собори буків, вище Рудних гір, вище самого неба, до синьо–золотих висот неймовірності в цьому неймовірно прекрасному місті з його розцяцькованими будинками, розкішними палацами для вельможних курортників, з зачарованими тихими вуличками і просторими передмістями, де городи з капустою межували з есесівськими стрільбищами, а протічні ставки для коропів і форелі — з пивничками, кожна з яких неодмінно мала зал для співочих об’єднань (зінгенферайн), бо головне для кожного німецького мужчини — вміння стріляти й співати, гуртові співи виховують відчуття ліктя, солдатського братства, хай там святий Франціск назвав колись браттями птаство небесне, а для солдата братство — тільки бойове, тільки освячене зброєю і кров’ю, кров’ю і зброєю…

Неоднакові аж до ворожості міста і люди, часи й материки, а дві жінки з цих міст, часів і материків несподівано з’єдналися в його обіймах, злилися в одну жінку, в ту саму — прокляття і радість, жах і блаженство!

Шульга був у відчаї. Він ішов на цю німецьку жінку, як на останню ворожу фортецю в найбільшій (і може, останній, ох, коли б же останній!) війні людства, ішов переможцем, завойовником, завчасу смакуючи здобиччю і покірливістю, а тепер був сам поконаний, розбитий, знищений, готовий вимолювати крихти з банкетних столів, накриваних ніби для нього, насправді ж для справжніх господарів, які рано чи пізно з’являться в своєму домі, а він тут лиш гість, небажаний, непрошений, незваний, як татарин. Прапороносці, визволителі Європи від фашистської чуми, поборники миру і добра, наше дело правое, победа будет за нами, добити фашистського звіра в його смердючому лігві, дарувати народам Європи свободу, а самим вернутися додому («давно мы дома не были»), щоб далі «без шума и треска» будувати соціалізм і сяйливу будущину, сяйбуд, сяйбуд, сяйбуд!.. Життя гучних і єдино правильних слів, закликів і наказів Верховного, маршальських і генеральських команд закінчиться з останніми пострілами цієї кривавої війни, і почнеться життя слів звичайних, часом непомітних, може, й затаєно–сором’язливих, та саме в них і приховується те, що ми звемо життям вічним, бо в криках ненависті гинуть мільйони молодих, дужих, а в затаєному мовчанні, в шепотах пристрасті воскресають навіть мертві. Шульга чомусь вірив, що після тої ташкентської ночі, коли б навіть його вбило на війні, Юлія ніколи б не змогла уявити його покійником. Може, це і врятувало його? І тому тепер, коли