Читати книгу - "Джури-характерники"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Дякуємо тобі, пане старосто!… Дякуємо!…
— Ну от, — сказав Леміш. — Будемо вважати, що нічого такого тут не сталося. Хіба що всім нам надзвичайно шкода, що через свою необережність і довірливість пан Заремба сам дав можливість підступним татарам захопити себе в полон. Чи не так, панове!
— А запевно! — в один голос вигукнули шляхтичі.
— Тож ви не будете проти, коли я напишу польському королеві пояснення про те, що ніякої вашої вини в тому, що тут трапилось, немає. А за це попрошу вас вручити цього листа йому особисто. Як ви, згодні?
— Я ще ніколи не бачив людини, сповненої такої мудрості, — приклав Губський руку до грудей.
— Дякую, панове, за таку корисну для всіх нас розмову, — злегка схилив голову Леміш. — А тепер хотів би мати вас за своїх гостей. Прошу до маєтку.
Він покликав одного з хлопців-козаків і звелів йому супроводити високих гостей.
— На жаль, панове, особисто супроводити вас не можу, — вибачився він. — Маю залагодити, для нашого спільного блага, ще деякі справи… І він кивнув на Зарембових гайдуків, що юрмилися довкола шатра.
— Розуміємо, пане старосто, — відгукнулися шляхтичі. — Розуміємо і не будемо заважати…
Коли вони поїхали, Леміш виліз на перевернутий казан і підняв руку, закликаючи до тиші.
— Товариство, прошу уваги! — голосно почав він. — Ви мене знаєте, і я знаю багатьох з вас. То будемо відверті, наче браття. Передовсім прошу вас не дуже розпатякувати про те, що тут сталося. Бо почнуться всякі перевірки, наїзди, побори і все закінчиться тим, що в усьому зроблять винними саме вас, сторонніх свідків. А тоді полетять голови — як ваші, так і ваших рідних. То як — будемо мовчати?
— Як тії риби!… Авжеж! Будемо! — покотилося довкола.
Леміш ще раз обвів поглядом юрбу.
— А тепер погомонімо, як бути нам самим. Вас тут, коли не помиляюся, набереться сотні з півтори…
— А що з паном Зарембою? — запитав русявий здоровань, що стояв попереду. — Невже це правда, що його схопили татари?
— Таки правда, — відказав Леміш. — Схоже, він уже далеко за Сулою.
Натовп радісно завирував:
— Оце так так!
— Туди йому й дорога!
— Хто куди, а я — додому!
Леміш підняв руку догори.
— Зачекайте, товариство! — вигукнув він. — Не кваптеся радіти!
Юрба поволі стихла.
— Тут, я чую, дехто збирається розходитись по домівках, — вів далі Леміш. — Воно то добре, але не зовсім. Наскільки я знаю, вас здебільшого забрано за борги. Вигадані вони чи ні, то вже інша справа. Та коли пан Заремба повернеться, а може, й не Заремба, а хтось такий самий, як і він, то що на вас чекатиме? Звісно, те саме, що й тепер. Заберуть вас у панські слуги, будете ви вік вічний гарувати ні за цапову душу. Вам це підходить?
Натовп знову загомонів, мов листя під дужим поривом вітру.
— Звісно, що ні… То що ти, пане старосто, пропонуєш?
— А ось що. Я можу взяти гріх на себе і скажу, що беру вас на службу. Але не думайте, що ви будете бити байдики чи спускати шкіру з такої ж сіроми, як і самі, — підвищив він голос, бо натовп знову загомонів. — Коли ваша згода, то я дав би вам дозвіл на козакування у Дніпрових плавнях…
Натовп вибухнув радісними криками:
— Згода!
— Слава переяславському старості!
Леміш усміхнувся і знову підняв руку догори.
— Та зачекайте, бісові діти, бо я ще не все сказав! Так, ви будете там ловити рибу, бити звіра, стежити за татарином — але за першим моїм наказом маєте збройно повертатися під мою руку. Чи під руку тих, на кого я вкажу. А я, може, покличу вас і завтра, бо ж самі знаєте, як нам з вами спокійно живеться…
Нараз у натовпі заворушилися і наперед протиснувся невисокий кремезний парубок з русявими вусиками.
— Пане переяславський старосто, — почав він, і за його вимовою чулося, що він не з тутешніх. — Тут нас із двайцятеро дітваків, яких пан Заремба забрав до себе найпершими. Наші родини далеко звідси. Дехто з нас із Волині, з Галича, а двійко навіть з ляхів. То як бути нам?
— А що б ви самі хотіли?
— Та що, паночку, хотіти? Хочемо вернутися до отця і неньки.
— То й гаразд! — усміхнувся Леміш. — Вас тут ніхто не тримає.
— Так, паночку, — зам’явся парубок. — Але… розумієте, пан Заремба забрав нас за борги. Правда, дехто навіть не знає, за які…
— Он воно що, — спохмурнів Леміш. — І ви боїтеся, що після повернення вас можуть знову забрати за ті самі борги?
— А так так, паночку. От ми й не знаємо, як бути…
— Ну, то нема ніякої біди! — радісно вигукнув Леміш. — Хто вам заважає разом з товариством іти в плавні? Я правильно кажу, товариство?
— Правильно! — гримнуло навкруги.
— А коли так, то ось вам усім мій перший наказ. Знаєте цього чоловіка? — і Леміш показав на Швайку.
— А хто ж цього Швайку не знає? — вдарив об поли русявий здоровань. — Про нього ж цілі легенди роз повідають! Це ж перший захисник від татарів!
— Я теж про нього такої думки, — сказав Леміш. — Тому й призначаю його вашим отаманом.
— Що? — русявий вискочив наперед. — Швайку — нашим отаманом? Та це ж… Хлопці, на отамана!…
І чи не вперше в житті Швайка почувся безпомічний. Його метляло в різні боки, руки не слухались, ноги злітали вище голови.
А коли все затихло і колишні слуги пана Заремби з галасом почали готуватися до походу в плавні, — Леміш обняв Швайку за кремезні плечі і зі сміхом сказав:
— Бач, як воно все гарно вийшло! То не знали, де взяти бодай з десяток людей, а тепер маємо півтори сотні! І не яких там ледарів чи неуків. Я вже деякий час спостерігав за ними — добрі хлопці і з шаблею на «ти». Так що я своє зобов’язання виконав.
— Не зовсім, — відказав Швайка. — Потрібно ще й збіжжя, бодай на перших порах.
— І це зроблю, — кивнув Леміш. —
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Джури-характерники», після закриття браузера.