Читати книгу - "Згори вниз. Книга страхів"

Приїхав поїзд, а його все не було.

Я підійшла до машиніста.

- Дядьку, почекайте, будь ласка, пару мінут, бо один чоловік спізнюється. Як не сяде у ваш поїзд, то корабель на Грецію попливе без нього.

- Який такий чоловік?

- Франьо.

Жіночки, що також сідали на поїзд, почувши нашу з машиністом розмову, захіхікали.

- Ади, Франьові вже нема куди їхати. Якраз тільки що приїхав. Вже його вмивають.

Поїзд поїхав без Франя.

Я потягла тачки назад в село, заливаючись сльозами. Люди дивились на мене і перешіптувались. Деякі питали, чи мені не допомогти.

Біля Франевої хати зібрався невеликий натовп старих бабок і дідів. Між ними був ксьондз і моя баба теж. Вона вибігла до мене на дорогу.

- Доньцю, де ти була?

- Возила Франеві чемодани на вокзал. А він знову мене надурив і не прийшов. Пусти, нехай я йому віддам його чемодани.

- Та то не файно вже завозити на подвір'я чемодани. Вези їх додому.

- Франьо буде думати, що я їх вкрала.

- Не буде. Йди з цими тачками додому, аби люди не сміялись.

13

З дельтапланом нічого не вийшло.

- Ніде не можу знайти парусину, - жалівся Іван. - Люди з Дземброні мають, але не хочуть дати.

- А без парусини не обійдешся?

- Як?

- Візьми моє мереживне покривало. Воно однаково не знадобиться. Я думала ловити ним рибу, але якщо тобі підійде на літальний апарат, то мені не шкода.

- Ти насміхаєшся? Покривало має діри. Ми попадаємо на такому дельтаплані і розіб’ємося об скелю.

- Не розіб’ємося. Діри зовсім крихітні. Зате який він буде гарний - твій дельтаплан. І білий колір відіб’є сонячне світло. Не згоримо, як піднімемося дуже високо.

14

Люди, які живуть біля підніжжя гір, дуже рідко вибираються на вершини. Багато, проживши тут півстоліття і більше, вмирають, так ніколи і не побачивши справжньої висоти. Вони тільки знають про неї, але ніколи не пробують. Вони володіють нею, але не використовують за призначенням. Вони живуть в основі гори, як в череві матері, з’єднані з горами невидимою пуповиною. Вони вдячні матері, але ніколи не бачили її голою.

- Мені треба з тобою поговорити, - сказав Іван.

- Як?

- Серйозно.

Я бачила його голого, але не володію ним.

Ось воно. Зараз він скаже, що втомився, що хоче звідси поїхати. Зараз я збожеволію.

- Може, спочатку поїш? Я зварила смачнючий борщ. Ти знаєш, я готую не дуже вправно, але цей справді добрий.

Я кинула борщ в тарілку і поставила на стіл стинути. Десь глибоко в тканини картоплі, квасолі, капусти і буряка в’їлася дрібка щурячої отрути.

- Вибач, я не голодний. Може, трохи згодом. Я хотів би краще з тобою поговорити.

- Про що?

- Про тебе і про себе. Про ці гори. Про багато іншого.

- Це буде якесь конкретне рішення?

- Не знаю, може. То ми вже говоримо?

- Ні. Почекай.

Мої руки тремтять, а серце калатає. Я схопила тарілку з борщем і вилила борщ у відро з помиями.

- Нащо ти це зробила?! Я просто був не дуже голодний, але зараз би вже їв.

- Я збрехала тобі. Борщ насправді вийшов страшно гидкий. Я посмажу яйця.

Я взялася смажити яйця і робила це дуже довго. Так довго, що Іван навіть на трохи задрімав. Я спеціально тягнула час. Мені треба подумати. Мені треба щось вирішити. Мені треба навчити себе його відпустити.

- Слухай, любий можна тебе щось попросити?

- Проси. Чого ти питаєш?

- Можна відкласти цю серйозну розмову на один день?

- Чого раптом?

- Я би хотіла піти з тобою перед цією розмовою на Несамовите озеро. Ти знаєш, як туди йти, правда?

- Знаю. Я був біля нього два рази. Колись я дуже любив ці гори.

- А тепер не любиш?

- Просто трохи втомився від них. Здається, ніби вони стали тюрмою.

- То відведеш мене на Несамовите озеро?

- Відведу.

- А до того нічого не говори, добре?

- Добре, якщо дуже хочеш.

- То йдемо зараз.

- Вже пізно, ми не встигнемо повернутись.

- Якщо не встигнемо, то заночуємо просто неба. Або візьмемо намет. Зараз ночі ще не холодні.

- Чого ти раптом це придумала?

- Не знаю. Захотілось пригод. Ми вже давно не виходили на хребет.

Я можу зробити з ним все, що завгодно, подумала я. Якщо не з ним, то з його тілом, якщо не з його тілом, то з собою - це однаково буде те саме.

15

Ми вийшли на хребет, коли вже сутеніло. Іван мовчав. Я плакала. Звіявся сильний вітер, і він зривав з очей сльози так, що вони не встигали покотитися по щоках.

- Ще довго? - спитала я.

- Годину, може, трохи більше. Можемо вже розкладати намет, а можемо йти аж до озера і заночувати на його березі. Там добре розкладати намет - дуже рівнинне місце.

- То йдемо.

Озеро ховалося просто під шпиком гори Туркул.

Ми спустилися до нього ніби у величезну ванну. Вже стояла така темінь, що я не бачила ні стежки, ні Івана, ні озера. Його чорна вода зливалася з ніччю, можна було в неї необережно вступити і провалитися.

- Обережно, не вступи у воду, - сказав Іван. - Дуже темно, я розпалю вогнище.

- Ти чуєш, як об берег б'ються хвилі?

- Тобі здається. Які хвилі можуть бути на такому маленькому гірському озерці.

- Хіба воно маленьке?

- Метрів двадцять. Може, навіть і менше.

- Шкода, що я не бачу його цілого. Але таке враження, що воно, як море.

Іван розпалив вогнище. Ми сіли на березі і дивилися у воду. Там було чорно і страшно.

- До речі, вода дуже тепла як для високогірного озера. Я покупаюсь. Ти не хочеш?

- Ні, купайся сам. Я посиджу на березі.

Він роздягнувся і зайшов у воду по коліна.

- Вода чудова. Залізай! - кричав.

- Мені вода буде захолодна. Ти купайся.

Я чула свій голос ніби з якоїсь криниці. Він звучав глухо і винувато.

- Не йди від мене, - крикнула я.

- Ти щось мені кажеш? Я не почув! Повтори! - зайшов у воду по пояс.

- Не лишай мене. Я тебе дуже люблю.

- І я тебе люблю! - ще одна мить, і буде по всьому.

Він заходить у воду легко, без страху холоду. Він дуже добре плаває. Може, й нічого не станеться. Може, все обійдеться і він щасливо поїде від мене.

- Іванку, не треба!

- Що? - він повернувся в мій бік, - вода по груди. - Що ти кажеш?

- Мені страшно. Ходи до мене!