Читати книгу - "Том 2"

(Die Nordsee)

[8]

НЕГОДА

Лютує негода,

Сердито б’є хвилі,

Хвилі піняться люто, встають,

Вгору здіймаються, наче живії,

Білії гори з води,

І кораблик зліза на них З поспіхом тяжким

І раптом падає знов

У чорну, широко роззявлену моря безодню,

О море!

М ати краси, що вродилася з піни!

Прамати кохання! згляньсь надо мною! Вже в’ється, — трупа чує,—

Марою та білая чайка.

Наточує дзьоба на щоглі,

Пажерна чига на те серце,

Що дочці твоїй славу співа

І що онук твій, лукавець малий,

За іграшку взяв.

Даремне молю я, благаю!

Мій крик загубивсь у бурханні негоди,

В побоїщі вітрів.

Свище, гуде, гомонить і реве,

Мов гурт божевільних заводить!

І серед того я чую виразно Арфи знадливії гуки,

Спів жаги навісний,

Він чарує і рве мою душу.

Я пізнаю отой голос.

Далеко на кручі шотландській, Сірий замок високо стримить Понад бушуючим морем,

Там, у високім вікні,

Хвора жінка вродлива стоїть, Ніжно-прозора, камінно-бліда,

І грає на арфі, й співа,

Розвіває вітер їй кучері довгі

І темний спів несе

Геть у широке, бурхливеє море.

ІЗ ЗБІРКИ «НОВІ ПОЕЗІЇ»

(Neue Gedichte)

[32]

NEUE LIEBE 4

В світлі місяця я бачив, Гаєм ельфи проїздили,

Чув, як сурми їх бриніли, Чув, як дзвоники дзвеніли.

Коні мали злоті ріжки, Коники маленькі білі, Прудко так, неначе зграя Диких лебедів, летіли.

Усміхнулась їх цариця,

Як повз мене проїжджала. Чи вона мені кохання,

Чи погибель віщувала?..

26 травня [1890]

З ПОЕМ

АТТА ТРОЛЬ

Сон літньої НОЧІ

ПЕРЕДМОВА

Атта Троль повстав пізньої осені 1841 р. і був уривками надрукований в «Elegante Welt», коли редактором там став знову мій приятель Генріх Лаубе. Зміст і форма поеми мусили відповідати смирним вимогам сеї часописі; я спочатку написав тільки ті глави, які могли бути надруковані, та й ті прийняли чимало змін. Я мав замір пізніше видати цілу поему досконало викінченою, але так діло й стало на сьому хвальному замірі, бо, як усім великим німецьким творам — Кельнському соборові, Шеллінговому богові, прусській конституції,— так повелося й Атта Тролеві, він ніколи не був викінчений. В такій невикінченій формі, сяк і так полатаного й тільки поверхово заокругленого, віддаю я його тепер публіці, покоряючись намаганням, що справді не від мене походять.

Атта Троль повстав, як уже сказано, пізньої осені 1841 p., в той час, коли ще не зовсім перешумів великий бунт, де найрізноманітніші вороги збивались в одну купу проти мене. Се був дуже великий бунт, і я ніколи б не повірив, що Німеччина може зростити стільки гнилих яблук, скільки мені тоді на голову полетіло! Наш рідний край справді благословенний край; правда, не ростуть в ньому ні цитрини, ні золоті помаранчі, та й лавр ледве-ледве скніє на німецькому грунті, але гнилі яблука родять напрочуд рясно, і всі великі німецькі поети складали про се пісні. При тому бунті я мав згубити корону і голову, але не згубив ні тієї, ні другої, а всі безглузді обвинувачення, видумані, аби нацькувати на мене юрбу, ганебно розбились самі, і я навіть не потребував спускатись до того, щоб відповідати на них. Мою оборону взяв на себе сам час та й відповідні німецькі уряди, мушу се вдячно признати, прислужились мені в сій справі чимало. Прикази арештувати мене, що на всіх станціях від німецької границі чекають з жагою повороту німецького поета, відновляються в належний спосіб об різдві святому, коли на різдвяних деревцях мирні (gemiiltlich) ліхтарики сяють. Подорож по німецьких просторах спротивилась мені через таку непевність шляхів, тим-то я святкую собі різдво на чужині та й дні свої довершу на чужині, у вигнанні. Тим часом одважні борці за світло і правду, що винуватили мене в несталості та запобіганні, походжають собі дуже безпечно по рідній землі, як добре оплачені слуги уряду або як шановані достойники купецького стану, або як постійні члени якого клубу, де вони щовечора патріотично покріпляються виноградним соком батька Рейну та морем викоханими шлез-віг-гольштейнськими вустрицями.

Я з особливим заміром звернув увагу на те, в який час повстав Атта Троль. Тоді цвіла так звана політична поезія. Опозиція, мовляв Руге *, продала свою шкуру і стала поезією. Музам було гостро наказано не бити байдиків і не ловити гав надалі, а вступити на службу рідному краю, напр., маркитантками волі або прачками християнсько-германської національності. Надто здійнявся серед бардів в німецькому гаю той невиказний, неплідний пафос, той зайвий чад ентузіазму, що кидається, зневажаючи смерть, в океан загальностей і завжди нагадує мені того американського матроса, що впав у такий безмірний нестям від генерала Джаксона, аж виліз, врешті, на самий вершок щогли і скочив звідти в море, скрикнувши: «Я гину за генерала Джаксона!» Так, хоч ми, німці, ще й пе мали тоді жодного флоту, однак мали багато повних нестяму матросів, що гинули за генерала Джаксона у віршах і в прозі. Талан був тоді дуже невигідним даром, бо наводив на підозріння в безхарактерності. Хворе безсилля знайшло собі врешті, після тисячолітнього медитування, велику зброю проти перевтомлених геніїв; власне, знайшло воно антитезу межи талантом та характером. Для великої юрби сливе особисто підхлібно було, коли говорилось таке: порядні люди бувають взагалі дуже поганими музиками, однак же добрі музики звичайно ніщо іншого, як порядні люди, отже, в світі головна річ порядність, а не музика. Тепер уже порожня голова несамовито товклась об повне серце, а головним козирем став напрям.

Я пам’ятаю одного тодішнього письмовця, що лічив собі в велику заслугу, власне, те, що він не вмів писати; за свій дерев’яний стиль він отримав срібну почесну чарку.

О вічні боги! тоді ж то саме й треба було боронити прав духа, надто в поезії. Коли ж така оборона була великим завданням цілого мого життя, то вже ж не міг я згубити її з очей у сій моїй поемі; отже, і тон, і зміст її були протестом проти плебісцитів сучасних трибунів. І справді, вже перші уривки, що були надруковані з «Атта Троля», зворушили жовч моїх героїв характеру, моїх римлян, що обвинуватили мене не тільки в літературній, але й в громадській реакції, навіть в зневазі найсвятіших людських ідей. Щодо естетичної вартості моєї поеми, то не боронив її тоді, як і тепер; я писав її для власної втіхи і забави химерним, маячливим стилем тієї романтичної школи, де я свої наймиліші, молоді роки прожив і нарешті свого вчителя одлупив