Читати книгу - "Том 1"

VI

ІФІГЕНІЯ В ТАВРІДІ

(Драматична сцена)

Діється в Тавріді, в місті Партепіті, перед храмом Артеміди

Таврідської.

Місце над морем. Море вдається затокою в скелистий берег. При самому березі голі, дикі, сіро-червоні скелі, далі узгір’я, поросле буйними зелепощами: лаврів, магнолій, олив, кипарисів і т. ін., цілий гай. Високо над кручею невеликий півкруглий портик. Скрізь по узгір’ю межи деревами біліють сходи, що спускаються до храму. З лівого боку, на самій сцені великий портал храму Артеміди з дорійською колонадою і широкими сходами. Недалеко від храму між двома кипарисами статуя Артеміди на високому подвійному п’едесталі; долішня частина п’єдесталу робить чималий виступ, немов олтар, па виступі горить вогонь. Від храму до моря йде стежка, виложена мармуром, вона спускається в море

сходами.

З храму виходить хор дівчат таврідських у білих одежах і в зелених вінках. Дівчата несуть квіти, вінки, круглі, плисковаті кошики з ячменем і сіллю, амфори з вином та олієм, чарки

і фіали. Дівчата прикрашують п’єдестал статуї квітками та вінками і співають.

Хор дівчат Строфа

Богине, таємна, велична Артемідо,

Хвала тобі!

Хвала тобі, холодна, чиста, ясна,

Недосяжна!

Антистрофа

Горе тому, хто зухвалий подивиться На непокриту богині красу,

Горе тому, хто руками нечистими Шати пречисті богині торкне,—

Тіні, спотворені місячним сяєвом,

Кращими будуть, ніж образ його,

Рідная мати, на нього споглянувши,

Рідного сина свого не пізна.

Строфа

Заступнице міцна коханої Тавріди,

Хвала тобі!

Хвала тобі, потужна, невблаганна Богине стріл!

Аніистрофа

Горе тому, хто словами безчельннми Грізну богиню образить здола,

Горе тому, хто не склонить покірливо Гордее чоло — богині до ніг!

Місячний промінь скоріш не дістанеться До океану глибокого дна,

Аніж не влучить стріла Артемідина В серце безумця зухвале, палке.

З храму виходить Іфігенія в довгій одежі і з срібною діадемою над чолом.

Строфа

Іде богині жриця наймиліша,—

Віддаймо честь!

Віддаймо честь; її сама богиня Обрала нам.

Антистрофа

З краю далекого, з краю незнаного Нам Артеміда її привела,

Все таємниця в дівчини величної,

Рід її, плем’я і ймення само.

В гаю святому у ніч Артемідину Жертву таємну приносили ми,

Там показала нам в сяєві срібному Сюю дівчину богиня сама.

Іфігепія тим часом бере велику чарку в одної з дівчат і фіал у другої, третя дівчина наливає їй в чарку випо, четверта олій у фіал, Іфігенія зливає вино і олій на вогонь, потім посипає олтар свяченим ячменем та сіллю, беручи те з кошиків, що подають

дівчата.

Іфігенія (приносячи жертву)

Вчуй мене, ясна богине,

Слух свій до мене склони!

Жертву вечірню, сьогодні подану,

ласкаво прийми. Ти, що просвічуєш путь мореходцям,

на хвилях заблуканим,

Наші серця освіти!

Щоб ми стояли, тебе прославляючи,

Серцем, і тілом, і думкою чистії,

Перед твоїм олтарем.

Хор

Слава тобі!

Срібнопрестольная,

Вічно-осяйная,

Дивно-потужная!

Слава тобі!

І ф і г е н і я

Ти, переможная, стрілами ясними Темряву ночі ворожу поборюєш,—

Нам свою ласку з’ясуй!

Темнії чари, таємні наслання Еребові,

Нам поможи побороть!

Хор

Слава тобі!

Срібнопрестольная,

Вічно-осяйная,

Дивно-потужная!

Слава тобі!

Іфігенія віддає дівчатам чарку і фіал, робить знак руною, і дівчата ідуть у храм. Іфігенія ворушить багаття на олтарі, щоб ясніше горіло, поправляє покраси.

Іфігенія

(сама)

Ти, срібнолука богине-мисливице,

Честі і цноти дівчат обороннице,

Поміч свою нам подай...

(Падає на коліна перед олтарем і простягає в розпачі руки

до статуї.)

Прости мене, величная богине!

Устами я слова сі промовляю,

А в серці їх нема...

(Встає, одступає від олтаря і дивиться на море.)

А в серці тільки ти,

Єдиний мій, коханий рідний краю!

Все, все, чим красен людський вік короткий, Лишила я в тобі, моя Елладо.

Родина, слава, молодість, кохання Зосталися далеко за морями,

А я сама на сій чужій чужині,

Неначе тінь забутої людини,

Що по Гадесових полях блукає,

Сумна, бліда, безсила, марна тінь!

(Іде на сходи порталу і притуляється до колони.)

Холодний мармур — тільки ж і притулку!

А як було я голову схиляла До матері коханої на груди

І слухала, як рідне серце билось...

Як солодко було тримать в обіймах Тоненький стан мого хлоп’ятка-брата,

Мого золотокудрого Ореста...

Латони дочко, сестро Аполлона!

Прости своїй рабині спогад сей!..

Хоч би мені вітри принесли звістку,

Чи там живий ще мій шановний батько

І люба матінка... Сестра моя, Електра,

Вже досі одружилась. А Орест?

Він досі вже на грищах олімпійських Отримує вінці. Як мусить гарно Оливи срібне листя одбивати Против злотистих кучерів його.

Та не за прудкість візьме надгороду,

Хіба за диск, бо завжди Ахіллес Вінці за прудкість брав. Чи він живий,

Мій Ахіллес?.. Тепер уже не мій,—

Там, може, еллінка або троянська бранка Зове його своїм... О Артемідо,

Рятуй мене від мене, захисти!

(Сходить знов додолу і сідає на найближчому щаблі сходів під кипарисом.)

Як зашуміли смутні кипариси!

Осінній вітер... Хутко вже й зимовий По сій діброві звіром зареве,

Закрутиться на морі сніговиця,

І море з небом зіллється в хаос,

А я сидітиму перед скупим багаттям,

Недужа тілом і душею хвора,

Тоді ж у нас, в далекій Арголіді,

Цвістиме любо вічная весна,

І підуть в гай аргоськії дівчата Зривати анемони та фіалки.

І може... може, спом’януть в піснях Славутню Іфігенію, що рано Загинула за рідний край... О Мойро!

Невже тобі, суворій, грізній, личить Робити посміхи над бідними людьми?!

Стій, серце вражене, вгамуйся, горде,

Чи нам же, смертним, на богів іти?

Чи можем ми змагатись проти сили Землерушителів і громовладців?

Ми, з глини створені... А хто створив нас?

Хто дав нам душу і святий вогонь?

Ти, Прометею, спадок нам покинув Великий, незабутній! Тая іскра,

Що ти здобув для нас від заздрих олімпійців, Я чую пал її в своїй душі,

Він, мов пожежі пломінь, непокірний,

Він висушив мої дівочі сльози В той час, як я одважно йшла на жертву За честь і славу рідної Еллади.

Ви, еллінки, що сльози проливали,

Як Іфігенію на славну смерть вели,

Тепер не плачете, що ваша героїня Даремне на безслав’ї тихо гасне?

(Стає перед олтарем.)

Навіщо ти мене, богине, врятувала,

В далекую чужину завела?

Кров еллінки була тобі потрібна,—

Щоб погасити гнів проти Еллади,—

Чому ж ти не дала пролити кров?

Візьми її,— вона твоя, богине!

Нехай вона не палить жил моїх!

(Дістає з-за олтаря жертовний ніж, обкидає плащ і заміряється мечем проти серця, але раптом пускає меч додолу.)

Ні, се не варт нащадка Прометея!

Коли хто вмів