Читати книгу - "Степовий вовк"

— Ні, я не можу піти додому, ти ж знаєш.

— Горе мені з твоїми історіями! Ти ще й досі не розрахувався з тим Гете? (Тієї миті я згадав сон про Гете.) Але якщо ти справді не можеш піти додому, то лишайся тут, у цьому будинку можна переночувати. Замовити тобі номер?

Я зрадів і запитав, де я зможу знов її побачити. Де вона живе? Вона мені не сказала де, мовляв, як трохи пошукаю, то десь її знайду.

— А може, все-таки дозволиш мені запросити тебе?

— Куди?

— Куди хочеш і коли хочеш.

— Гаразд. У вівторок повечеряємо в «Старому францисканці», на другому поверсі. До побачення.

Вона подала мені руку. Аж тепер я звернув увагу на ту гарну, міцну, розумну й добру руку, що так пасувала до її голосу. Дівчина глузливо засміялася, коли я поцілував їй руку.

Вже виходячи, вона ще раз обернулася до мене й мовила:

— Я тобі ще щось скажу, з приводу Гете. Знаєш, так, як у тебе вийшло з Гете,―- ну, що тебе роздратував його портрет,― у мене часом буває зі святими.

— Зі святими? Ти така побожна? Ні, я, на жаль, не побожна. Та колись була побожна і знов колись буду. Тепер я не маю часу бути побожною.

— Не маєш часу? Хіба на це треба часу?

— О так. Щоб бути побожною, треба часу, ба навіть треба бути незалежною від часу! Не можна бути справді побожною і водночас жити реальним життям, та ще й надавати йому значення: часові, грошам, барові «Одеон» тощо.

— Розумію. А як було з тими святими?

— Бачиш, є святі, яких я особливо люблю: Стефана, святого Франца й ще декого. І, буває, мені потраплять на очі такі облудні, фальшиві, дурні зображення цих святих, а також Спасителя й Богоматері, що просто гидко на них дивитися, так, як тобі на той портрет Гете. Коли я бачу такого солодкавого, ідіотичного Спасителя чи святого Франца і бачу, що ті мальовидла здаються комусь гарними й величними, то мені аж боляче стає за справжнього Спасителя, і я думаю: ох, навіщо він жив і так тяжко страждав, коли людям досить такого нікчемного його образу! А проте я знаю, що й той образ Спасителя чи святого Франца, який я собі створила в душі,― тільки людський образ і до прообразу йому далеко, що самому Спасителеві цей мій внутрішній образ його здався б таким самим дурним і примітивним, як мені здаються ті солодкаві підробки. Я кажу це не для того, щоб виправдати твоє роздратування і твоє обурення портретом Гете,― ні, ти не маєш рації. Я хочу тільки показати, що можу зрозуміти тебе. Ви, вчені й митці, думаєте про всілякі там високі матерії, але ви такі самі люди, як і всі ми, а ми теж маємо свої мрії і свої уявлення. Я, наприклад, помітила, пане вчений, що ти трохи збентежився, міркуючи, як би його розповісти про свою пригоду з Гете,― тобі довелося добре напружуватися, щоб пояснити простій дівчині свої мудрі думки. От я й хотіла тобі показати, що ти дарма так напружувався. Я тебе розумію. Ну годі, тобі треба йти спати.

Дівчина пішла, а старий служник повів мене на третій поверх, але спершу запитав, де мої речі. Почувши, що в мене немає ніяких речей, він сказав, щоб я заплатив наперед «гроші за нічліг». Тоді завів мене старими темними сходами до кімнати й лишив самого. В кімнаті стояло просте дерев'яне ліжко, дуже коротке й тверде, а на стіні висіла шабля, кольоровий портрет Гарібальді і зів'ялий вінок з якогось ювілею. Як би мені тепер знадобилася піжама! Добре, що хоч була вода й маленький рушник. Я вмився й одягнений ліг на ліжко, не погасивши світла. Я мав доволі часу на роздуми. Отже, з Гете все було з'ясоване. Як добре, що він мені приснився! І ця дивовижна дівчина ― якби хоч я знав, як її звати! Нарешті з'явилася людина, жива людина, що розбила тьмяний скляний ковпак мого омертвіння і простягла мені руку, добру, гарну, теплу руку! Нарешті знов з'явилося щось таке, що мене стосується, про що я можу думати радісно, схвильовано, зацікавлено! Нарешті відчинилися двері, в які до мене ввійшло життя! Може, я житиму, може, знов стану людиною. Моя душа, що була заснула й майже замерзла серед холоднечі, знов почала дихати, сонно тріпати тоненькими кволими крилами. В мене побував Гете. Чужа дівчина наказала мені їсти, пити, спати, так привітно до мене поставилась, висміяла мене й назвала дурним хлопчаком. А ще моя нова чудова приятелька розповіла мені про святих і довела, що навіть у своїх найбільших дивацтвах я не самітний, не якийсь хворобливий, нікому не зрозумілий виняток, що є люди такі, як я, і що вони мене розуміють. Чи я її ще побачу? Так, напевне побачу. На неї можна покластися. «Обіцянка є обіцянка».

Я не помітив, як знов заснув, і проспав чотири чи п'ять годин. Минула вже десята, коли я прокинувся ―- в зім'ятому костюмі, змучений, стомлений. Я пригадував, що вчора зі мною сталося щось страшне, але був живий, сповнений надій і світлих думок. Повернення додому, до свого помешкання, вже не лякало мене так, як учора. На сходах, трохи вище від араукарії, я зустрів «тітку», свою господиню. Та сьогодні мені не хотілося з нею зустрічатися, бо все-таки, невиспаний, незачесаний і неголений, я мав не дуже приємний вигляд. Я привітався й хотів пройти повз неї. Вона давно помітила, що я люблю бути сам, не хочу, щоб на мене звертали увагу, й завжди поважала це моє бажання. Проте сьогодні справді наче роздерлася запона, впала стіна, що відділяла мене від навколишнього світу,― господиня засміялась і зупинилася.

— Ви сьогодні загулялися, пане Галлере, навіть дома не ночували. Мабуть, добре стомилися!

— Так,― сказав я і теж засміявся.― Вчора в мене був надто неспокійний вечір, і я не хотів порушувати ладу у вашому домі, тому заночував у готелі. Я дуже шаную спокій і гідність вашої господи й часом сам собі здався в ньому чужорідним тілом.

— Не глузуйте,