Читати книгу - "Принц і злидар"

Але Гуго не став чекати чуда. Він умить схопився на ноги і помчав, як вітер. Обдурений прохожий, репетуючи на все горло, погнався слідом за ним. А король, палко дякуючи небу за своє визволення, побіг у другий бік і не перепочив ні на хвилину, аж поки не опинився в безпечному місці.

Він повернув у перший завулок, що трапився йому, і село лишилося далеко позаду. Кілька годин він летів чимдуж уперед, раз у раз тривожно озираючись, чи не женуться за ним. Нарешті, страх його минув, і його огорнуло приємне почуття спокою. Тут тільки він відчув голод і втому. Він постукав був у найближчу ферму, але його не схотіли слухати й грубо прогнали, його одяг не викликав довіри.

Розгніваний і ображений, він подався далі, вирішивши, що не стане більше так себе принижувати. Та голод покорив його гордість, і надвечір король ще раз спробував знайти собі притулок в одній фермі. На цей раз його прийняли ще гірше: вилаяли й пригрозили заарештувати як бродягу, коли він зараз же не забереться геть.

Настала темна непроглядна ніч. А маленький зморений монарх поволі плівся далі. Він мусив іти далі, бо щоразу, як він сідав перепочити, холод пронизував його до кісток. Він пробирався крізь густий нескінченний морок, і всі відчуття його були нові й чудні. Часом до нього долітали якісь голоси, наближалися, звучали все ясніше й раптом завмирали. Він не бачив самих людей, а тільки якісь безформні, примарні тіні, і здригався з остраху. Іноді блимав огник, далеко-далеко, наче в іншому світі; зрідка чулося дзеленькання дзвоників овечої отари — глухе, невиразне, ледве вловиме; мукання корів, що долинало з нічним вітром, нагонило тугу; час од часу незримі польові та лісові простори розтинало жалібне собаче виття; всі звуки долинали з далини, і маленький король почував себе відірваним від життя, самотнім і загубленим серед безмежної пустелі.

Спотикаючись, він ішов уперед, зачарований силою нових вражень, раз у раз здригаючись від шелесту сухого листя на деревах; йому здавалося, що це шепочуть люди. Ішов він, ішов і несподівано побачив перед собою тьмяне світло бляшаного ліхтаря. Він ступив у тінь і став чекати. Ліхтар стояв коло відчиненої клуні. Король постояв трохи — тиша, ніщо не ворухнулось. Стоячи на місці, він дуже змерз, а привітна клуня так вабила до себе, що він вирішив увійти всередину. Він швидко й нечутно прокрався до дверей і тільки-но переступив поріг, як ззаду почулися голоси. Він прожогом кинувся за бочку, що стояла в клуні, і присів навпочіпки. Ввійшло двоє робітників з ферми і, балакаючи між собою, взялися до роботи. Поки вони ходили туди й сюди з ліхтарем, король розглядів у дальньому кутку клуні щось ніби стійло і вирішив пробратися туди, коли лишиться сам. Крім того, він помітив там же поблизу купу попон і подумав, що цієї ночі й вони згодяться на благо англійській короні.

Робітники управились і пішли з ліхтарем, зачинивши за собою двері. Король, тремтячи від холоду, добрався до попон, забрав їх і рушив у пітьмі до стійла. З двох попон він зробив собі постіль, а іншими двома укрився.

Король був цілком задоволений, хоч старі ріденькі попони не дуже гріли, а до того ще й задушливо смерділи гострим кінським потом.

Хоч він дуже змерз і страшенно хотів їсти, але так утомився, що незабаром забувся в легкій дрімоті. Але в ту хвилину, коли він уже зовсім засинав, хтось доторкнувся до нього. Він зразу прокинувся й заціпенів. Таємничий дотик у пітьмі скував його таким льодовим жахом, що в нього спинилося серце. Він лежав нерухомо, ледве дихаючи, і прислухався. Але не вловив ні поруху, ні звуку. Він довго чекав, напружуючи слух, та все було тихо. Він знов поринув у дрімоту і знов відчув таємний дотик. Як страшно, коли в пітьмі тебе легенько торкається щось нечутне й незриме. Хлопець перелякався на смерть. Що йому робити? Покинути цю досить зручну постіль і втекти від невідомого страхіття? Але куди тікати? Вибратися з зачиненої клуні він однаково не міг. Блукати в темряві з кутка в куток у чотирьох стінах, коли за тобою літає якась примара й щохвилини торкається то до щоки, то до плеча — нестерпно. А хіба лежати так всю ніч, завмираючи від страху, краще? Ні! Що ж робити? Лишалося одно — він добре це знав — простягти руку й довідатися, що воно таке.

Це легко було вирішити, але дуже важко зробити. Він тричі обережно простягав у темряві руку й одразу ж відсмикував назад, не тому, що натрапляв на щось, а тому, що боявся от-от на щось натрапити. Але в четвертий раз він простяг руку трохи далі й наткнувся на щось м'яке й тепле. Він закам'янів від жаху — йому здалося, що це мрець, який не встиг ще захолонути. Він подумав, що краще вмерти, ніж торкнутися його вдруге. Та він помилився, бо не знав ще непереможної сили людської цікавості. Трохи згодом проти його волі, наперекір його бажанню — рука його знов потяглася в той самий бік. Він помацав пасмо довгого волосся. Здригнувся, але все ж провів рукою по волоссю й натрапив на якийсь теплий мотуз. Провів рукою по мотузу й намацав невинне теля! Мотуз був зовсім не мотуз, а телячий хвіст.

Королеві стало дуже соромно за себе, що він натерпівся таких страхів і мук через якесь сонне теля. Але йому нічого було соромитися, бо ж він злякався не теляти, а чогось страшного неіснуючого, що ввижалося йому замість теляти. У ті далекі забобонні часи всякий інший хлопець злякався б не менше.

Король був у захваті не тільки тому, що невідоме страховище несподівано виявилося звичайнісіньким телям, а й тому, що в нього знайшовся товариш. Він почував себе таким самотнім і покинутим, що навіть близькість лагідної тварини була йому приємна. Люди так знущалися з нього, так жорстоко з ним поводилися, що він був радий опинитися в товаристві створіння хоч і не дуже розумного, та зате добросердного й лагідного. Отже він зважився забути свій високий сан і здружитися з телям.

Погладжуючи теляті теплу, шовковисту спину — бо воно лежало зовсім близько — король міркував, що теля може стати йому у великій пригоді. Тому він послав собі постіль на землі поруч теляти, згорнувся клубком,