Читати книгу - "Людолови. Том 2"

І крізь тютюновий дим і випари страв світилися вогні пухнатими золотими зірками з матової сухозлотиці. Безглузді вигуки, хропіння й мимрення зливалися з брязкотом посуду і тихими розмовами тверезих. І майстри, — ніби прокинувшись від важкого сну, зненацька зрозуміли, що вже пізно, що час додому і що вони самі п'яні від міцного пива і меду, від втоми і довгого сидіння у задушливій залі, повній диму, винних випарів і смороду людського дихання, поту і їжі.

— Підемо, братику, — доторкнувся до Лейзерового плеча дід Омелько. — Царство небесне твому Нахманові. Попили, поїли, час і додому.

Лейзер покірливо підвівся і похитнувся на нетвердих ногах.

— Еге-ге, братику, — всміхнувся Причепа. — Підкосив тебе бісів мед. Зрадлива штука: він завжди у ноги кидається. Ну, нічого, зіпрись на мене. Як-небудь доплентаємось.

— Я ненавиджу кагал! Ненавиджу! — мимрив Лейзер. — Але я мовчу. Завжди мовчу, бо я бідний старий єврей. Бо для вас я лише «жид пархатий»… А хіба я винний, що вони випили мою кров, що я обдертий і брудний?! Бідні люди ні в чому не винні. А кагальники беруть маєтки в посесію, і церкви, і млини, і шинки. Вони забили мого Нахмана… О, Нахман!.. Що це була за людина! Така смілива, така чесна і чиста…

— Підемо, дідусю, пізно, — казав дід Омелько, з зусиллям посуваючись до виходу серед перекинутих дзигликів, ослінчиків і чиїхось ніг, що стирчали з-під столів і лав. — І за сином не сумуй: йому тепер краще… На тому світі, братику, найнещасніша людина знайде спокій. Там, братику, не треба їсти й пити. І хвороб там нема. І лихварів.

— Ой дідусю, вірно. — хитав головою Лейзер. — Тільки чуєте що: мабуть, і того світу нема? Бо невже ж мій Нахман не подав би мені звідти знаку?

Остап вийшов у сіни і розчинив двері на ганок. Свіжий вітер війнув йому в обличчя, здув волосся з спітнілого чола, обвіяв ароматом осінніх квітів і стиглих яблук. І пішли вони в ніч, повну шелесту вітру і тріпотливого розсипу зір.

Над Каффою заграва

Весь день простояли козацькі чайки на височині каффських берегів. Чорним маком розсипалися по хвилях, але ані мешканцям узбережжя, ані морякам з кораблів не спала на думку придивитися, що це за чорні крапки розсипалися на обрії в сліпучому блиску сонячних іскор. А коли сонце схилилося до заходу і стало море бузковим, як оправлений у золото аметист, почали козаки повільно підтягуватися до берегів.

Сагайдачний не сходив з палуби і не випускав з рук зорової труби.

— Де подівся цей чортів Карпо? — мимрив він крізь зуби. — Давно вже час йому повернутися.

Гетьман хвилювався. Жовна його ходили під засмаглою шкірою, нога нетерпляче притупцьовувала.

За день вивчив він положисті гори навколо Каффи, що дивовижно нагадували житні хлібини, далеко висунутий у море мис Киїк-Атламу, чорний кряж Кара-Дагу і дрібні бухточки, затоки й миси під кучерявою зибінню садів.

Надвечір знявся бриз. Ожили безсило повислі жовтогарячі, пурпурні і білі вітрила, затріпотіли, налилися вітром, і, пругкі й гордовиті, помчали у море фелюки і томбази, бригантини і шхуни, гальони і каравели.

Далеко на обрії дрімав приспаний штилем швидкоходий чорний вітрильник. Вітер збудив його, і він влетів у Каффську затоку саме тоді, коли гетьман, вивчав у зорову трубу околишні береги. Підібрав він паруси і кинув якір. Ось відокремився від нього каїк, довгий і стрункий, як стручок аравійських бобів. Швидко-швидко помчав він до берега, до зубчастих кам'яних мурів, що ніби росли з хвиль. Моряки вискочили на берег і поквапливо пірнули під склепіння міської брами, але минуло небагато часу, як вони знов помчали назад до вітрильника, що не підніс ніякого прапора. Тільки видерлися вони на борт, як вітрильник почав ставити паруси. Обминувши мис святого Іллі, він кинув якір напроти великого сніжно-білого палацу у буйній зелені садів.

Чудернацькі маневри чорної шхуни привернули увагу козаків.

— Пірат, — упевнено кинув Свиридович.

— Якого біса пірат! — засперечався Танцюра. — Пірати мають свій чорний прапор. Пірат, як влетить у гавань, одразу кидається всією командою на берег по прісну воду і по харчі. Це, певно, гонець від султана.

— Але ж стамбульський гонець підніс би прапор з півмісяцем і з вежі фортеці привітали б його урочистим салютом.

Танцюра почервонів.

— Оце дійсно, — почухав він потилицю. — Без яси[116] не обійшлося б.

Козаки стежили за шхуною і губилися у здогадках. Але міркувати було ніколи: швидко-швидко мчала до козацьких байдаків якась чорна цяточка, зростала, набирала форми човника, і через деякий час козаки пізнали Данила Коржа.

— Ну, як? — нетерпляче спитав Сагайдачний, коли човник наблизився до гетьманської чайки. Корж прив'язав човник, видерся на борт і заговорив повільно і нібито знехотя, але ховаючи у чорні, як дьоготь, вуса задоволену й хитру усмішку.

— Бачив Карпа. Хитрющий дідуган, наче та бісова бабуся. Відшукав він панночку Настю і мою жінку знайшов. А вночі відчинить нам міську браму. Сагайдачний зблід від хвилювання, але стримуючись, став, діловито розпитувати Коржа і розглядати баранячу лопатку[117], на якій Карпо грубо накреслив план міських мурів і брам, потім тричі махнув булавою.

Це був знак, щоб старшина зібралася на військову нараду. Не довго тривала вона. Уважно вислухавши Коржа і козаків, що колись були у Каффі, Сагайдачний знов махнув булавою.

— Панове старшина і все військо Запорозьке, — пролунав його голос. — Тільки стeмнiє, одна третина чайок, під проводом осавула Харлика Свиридовича тихо рушить он до того мису. Там ви повинні висісти, підібратися під мури Каффи і засісти біля брами святого Антонія. Друга третина під проводом Кypiнного отамана Якова Бородавки обійде місто з заходу і, заховавшись у садках, чекатиме умовленого гасла або моїх розпоряджень. А я з рештою війська підберуся до міста і вдарю на Каффу з моря. І пам'ятайте, що той собака і зрадник, у кого зарипить на березі чобіт або брязне шабля. Нема лютої муки, якої він не зазнає за зраду. Все зайве покиньте на човнах. Перевірте мушкети й пістолі. Набийте фальконети і гаківниці[118]. Та нав'яжіть на залізні прути жмути просмоленого клоччя. Ніч буде темна: опівночі місяць пірне у море. Клоччя нам буде за смолоскипи.

Швидко готувалися до бою козаки. Мились, голилися, одягали чисті сорочки, потім уважно перевірили зброю і ситно повечеряли салом, сухарями і саламахою. Віддаючи останні накази, Сагайдачний час від часу поглядав у зорову трубу. Вітрильник без прапора ще стояв у затоці, а від берега мчав до нього каїк. Веслярі налягали на весла, мало не падаючи горілиць. Каїк мчав, як ластівка,