Читати книгу - "Флешка-2GB"

зовсім читабельною підказкою видавалося й те, Що міські птахи — ворони, круки та голуби — сідали на потік, ніби чайки, дозволяючи нести себе просто в палаючу порожнину оперного каркасу. Не допливаючи до епіцентру пожежі, потік починав закручуватися чорториєм, утворюючи цілком стабільну лійку із всепоглинаючим отвором посередині. Довірившись інтуїції птахів, я цілком вдало осідлав гребінь найближчої селевої хвилі й дозволив законам гідродинаміки ненадовго стати визначальними чинниками моєї світобудови. Закони ці, вочевидь, не мали нічого спільного з подібними законами зі шкільної програми. Про це свідчили не лише поведінка потоку та характер хвилеутворення, але й очевидна піксельна природа видимого мікрокосму. Коли мене втягнуло в лійку чорторию, я вже міг і під присягою засвідчити, що сам я також складаюся з пікселів, до того ж оцифровано мене не надто ретельно. Значно правдоподібнішим і реалістичнішим було зображення козацької чайки, що стояла під невисоким причалом, влаштованим на берегах підземного русла Полтви. Селевий потік майже цілком перетворився на темну, непрозору воду, чиї каламутні, заримовані одна з одною течії могли недбало клонувати навіть перші версії «Фотошопу». Тож коли я, не особливо напружуючись, пролетів кілька метрів (уже без допомоги зовнішніх, неприродних сил) і зграбно приземлився на палубі чайки, то жодного здивування не відчув ні тоді, коли в периферійному сегменті візуальної свідомості загорілося неонове гасло «You've got bonus life», ні тоді, коли віртуальним небом покотилися зеленкаві спалахи полярного сяйва, що невдовзі впорядкувалися в цілком читабельне фосфоресцентне повідомлення: «Congratulations! You won. Now you сап enter the next level! Your choise is a new game „Levels of Lviv!“»

P.S.: Так закінчився для мене 2003 рік у Львові. У 2004 я вже в'їжджав на власній, чесно заробленій «Чайці», яка, щоправда, не була козацькою, але також цілком історичною, втілившись в оксюморонний соціалістичний лімузин.

Насерединіміста. Топологія déjà vu

What immortal hand or eye dare frame the fearful symmetry?

William Blake[1]

Це місто за свою не таку вже й довгу історію дослужилося безлічі визначень та означень, іноді навіть цілком адекватних. Не дослужилося, щоправда, імені. Чи то пак сталого топоніма. Тож і донині кажуть про нього в міру особистих преференцій: то по-старому — Станіслав; то по-новому — Івано-Франківськ; то прозахідно — Станиславів; то просхідно — Ван'франковск. А загалом побутує фамільярне скорочення «Франик», що реферує чи то до франкмасонських фуете Каменяра, чи то до галіційських (в їх іспанському варіанті) сентиментів генерала Франко.

Означення й визначення, натомість, втішають тіло і дух різнобарвністю та полістилізмом. Тут і історичне «місто-форт», і онтологічне «місто-порт», і метафоричне «місто-міст», і ще багато всього. Сумнівним у цих орнаментальних словесах видається власне attachment «місто», який без суфіксів, на кшталт форт-порт-міст, виглядає дещо надуманим і самозванним, не доростаючи до базового поняття.

Існують інші, вигадливіші спроби означити Івано-Франківськ як «колиску Станіславського феномена», наприклад. Однак сусідство різнополярних сенсів у словах «Франківськ» та «Станіслав» призводить до короткого замикання в умах високочолих інтелектуалів, до турбулентних завихрень у вакуумі можновладних мізків, а що гірше — його повністю іґнорує колективне підсвідоме посполитої більшості. «Місту конче потрібен ребрендинґ!» — віддавна волають адепти консалтинґу, не пояснюючи, щоправда, змісту цього терміна.

А в усьому іншому «Франківськ» — місто як місто.

Принаймні на позір. Принаймні на вигляд. Принаймні на сміх.

Бо насправді мало хто знає про дивовижні випадки, незафіксовані офіційною історіографією, про таємничі історії, нерозтлумачені адміністративними екзеґетами, та про секретні операції, не занесені до жодних х-файлів, пов'язані з особливостями франківського простору.

Не претендуючи на розкриття всіх заборонених зон, усе ж спробую бодай поверхово окреслити тіні місцевих містерій, бодай натяком нагадати кілька сюжетів, а заодно — запропонувати хоча б децл пояснень.

Підозрюю, не всім зрозуміло, до чого я веду. Тому почнемо з прикладів.

Мабуть, немає людини, яка бодай раз не відчувала т.зв. déjà vu. Це коли опиняєшся в ситуації, що її немов уже колись переживав, і все до щему знайоме: голоси, атмосфера, запахи, декорації… Все ідентичне, автентичне, точнісінько таке ж, як тоді… Хоча ніякого «тоді» насправді не було… Та все таке ж… ці спалахи за склом… цей вигин її зап'ястя… сигаретний дим, випущений під стелю… Все власне, рідне, справжнє і таке ж. Інший лише ти, старший, досвідченіший, а головне — сміховинний зі своєю пам'яттю про те, чого не було, про те, що насправді не відбувається не вперше.

Медики схильні пояснювати déjà vu суто матеріалістично: як результат фантомного збудження медіаторних ланцюгів (за сучасними аналогіями їх називають «віртуальними процесорами»), от тільки природа цього явища, мовляв, не до кінця зрозуміла. Та медики помиляються. Справжнє пояснення теж цілком матеріалістичне, однак не нейрофізіологічне, а математичне. Точніше — топологічне.

Топологія — розділ математики, що вивчає властивості об'єктів, здеформованих у геометріях вищого порядку. Так меридіани із двовимірної географічної мапи (перпендикулярні до екватора, а отже, паралельні між собою) сходяться на полюсах тривимірного глобуса, заперечуючи тезу про неперетинання паралельних ліній і унаочнюючи чудеса неевклідової геометрії.

А ось приступніший приклад. Візьмемо фрагмент мапи Франківська (мал.1).

Очевидно, що кожен, хто цілеспрямовано прямуватиме вулицею Грушевського з пункту, позначеного нуликом, до пункту, позначеного хрестиком, кожну ділянку шляху минатиме тільки раз. А потрапити до відправного пункту він зможе, лише повернувши назад. Однак, якщо склеїти цей фрагмент мапи так, щоб утворився конус (мал.2), — уявімо для зручності, що мапа не паперова, а виготовлена з ідеально пластичного матеріалу, — то побачимо, що шпацер вулицею Грушевського перетворився на в'язничну прогулянку довкола якоїсь шпичастої клумби. І перехожий може потрапити з хрестика на нулик, не тільки повернувши назад, але й ідучи далі та перетинаючи лінію склейки (до того ж набагато швидше). Тоді зрозуміло, що в цій ситуації йому може зненацька видатися, ніби це місце він уже десь бачив і колись тут уже був, але поняття зеленого не має, як міг опинитися тут вдруге, якщо йшов від, а не до нулика. Звісно, згодом, рано чи пізно з'ясується, що він не самотній у своїх тривогах та сум'ятті, і тоді в закумареній колективній свідомості й виникає рятівне словечко — déjà vu.

Звісно, цей шкільний фокус ви, можливо, пам'ятаєте ще з уроків геометрії. Однак навіть найкращі педагоги воліють не розвивати цю думку далі й уже напевно нікому не дозволять додумати її до кінця. Не претендуючи на остаточну істину, спробуємо просунутися бодай на кілька кроків далі. Оперуючи ідеально пластичними фрагментами мапи Франківська, можна виготовити не лише конус,