Читати книгу - "Мазепа"

— Будь ласка, розгостіться, — казали.

— Спасибі. Перше скажіть мені, чи пан полковник дома?

— Його милості пана полковника щолиш не видно з Києва. Вже розстайні коні на них чекають, але настрічу їм її милість виїхала, — так і не поспішаються.

— Тоді, значиться, мені треба у вас заночувати.

— Будь ласка.

Чуйкевич пішов під нумер, котрий для нього відвели.

Була це спора гаргара [15], синькою розмальована, з дзеркалом у золоченій рамі, з якоїсь панської палати добутим, і з ліжком, на котрім і Полуботкові було б вигідно спати, велике і "під облаками", себто під балдахіном.

Обмився і пішов на вечерю.

Вечеря була добра, особливо риба, приладжена на шабас. Такої риби, як жиди на Україні, мабуть, ніхто й ніде на світі не робить. За нею можна не одне горе забути. "Риба, гриби, вепровина потрібують завше вина", — приговорювала шинкарка, наливаючи знатному гостеві чарку малмазії.

Він пив, бо вино було ніби з гетьманської пивниці. Гарні шинкарівни бавили його, примилюючись в міру, але витримано. Хотіли довідатися, хто він, куди і пощо їде, та гість не говорив.

Дивлячись на їх незвичайну вроду, на гарний ріст і здоровий вигляд, не дивувався, що коршма ніколи пусткою не стояла; це така принада, що на неї і найгрубша риба піде. Але він не хотів. Завтра мав бути в Кочубеїв. Не знав напевно, та чомусь воно йому так здавалося, ніби й Мотря тепер у Ковалівці. Чому ж би і її батьки не забрали з собою до нового двора?

І перед очима козака явився ідеал української дівчини, гарної, привабливої, але химерної, такої, що як раз тобі в серце вдереться, то не позбудешся її ніколи.

"Не поможе і тоя [16], хіба що стану твоя". Чуйкевич з Мотрею ще дітьми зналися. А потім він поїхав до шкіл, побував трохи в чужих краях, заглянув на Січ і не сподівався, що вона за той час такою гарною стане. Як побачив її два роки тому в Батурині, то так задивився, що мало гетьманові не наступив на ногу. І було на що задивитися. Мабуть, і на буйній Україні такий розкішний цвіт ще ніколи не цвів. Ріст, погляд великих очей, котрим краски не підбереш, бо все вони міняться і грають, як море, лиця, ніби грецька статуя засоромилася й спаленіла, а усмішка, Боже твоя сила, що за усмішка, дивна й нерозгадана, і тягне, і відтручує, і пестить, і глумиться над тобою, — чари, та й годі!

Пригадав собі Чуйкевич Мотрю, і гарні шинкарівни з дива не могли вийти, що знайшовся козак, не податливий на їх принади.

Подякував за вечерю й за любе товариство і пішов до своєї спальні. Але спати не міг. Мотря...

Як із Києва виїздив, то і при гадці йому не була, а в Миргороді тільки й про неї гадає.

Не знати, як вона його привітає, ласкаво чи гордо? "Ти мене, — мовляв, — люби, а я тебе ні. Будь довольний, що можеш любити".

Любов Федорівна не те. Вона йому прихильна; ще як дитиною був, то старі Кочубеї змовлялися з його батьками, що подружать своїх дітей.

Про генерального писаря і не думав. Відома річ, що куди голова, туди й хвіст, а хвостом був Кочубей.

З такими гадками вийшов Чуйкевич подивитися до коней і до людей. Коней приміщено на підсінню. Козаки спали при дверях на свіжій соломі. Двох стояло на варті. Одним із них був сердюк. Чуйкевич прийшов до нього.

— А не кортить тебе стріляти? — спитав.

— Славити Бога, ні. Не приступає до мене.

— От бачиш... Але як ти до кінних попав?

— Просився, бо хочу своїх під Полтавою відвідати, та д пустили. А їздець з мене добрий, хоч у сердюках служу.

— Гаразд.

Над Миргородом світив місяць, вилискувалися, як зі срібла, криші дімків і стріхи хат. Від дерев і тинів клалися тіні. В тінях тих шепотіли закохані пари і, почувши, що хтось надходить, мовкли та притулювалися ще ближче до тинів та до дерев.

Миргород хоч полковий, та не дуже-то пишний був город, ніби велике село. Тільки декілька кращих будинків пишалося на кілька церков. Світла — що з деяких вікон, які не мали віконниць, а дороги — як скрізь на Україні, тільки, може, ще ширші, та зате з більшими, ніколи, мабуть, не просихаючими калюжами, мов озерцями.

Щоб не стрічати варт, Чуйкевич повернув у якусь бічну вулицю, на якій із-за воріт та з-поза високих брам сильно лаяли собаки.

Дійшов до якогось майдану, на котрім, на його диво, стояв табір. Шатра, біля шатер візки, декілька шкапенят лежало, зітхаючи, декілька собак на припоні дерлися, . заздрівши чужого чоловіка, аж вили. Табір спав. "Певно, цигани", — подумав собі Чуйкевич. В однім шатрі світилося, і він пустився туди.

— Хто там? — почувся старечий носовий голос, такий, який буває у сліпців: голос "не від природи, а для моди".

— Свій, — відповів Чуйкевич.

— Такий свій, що чуже за своє приймає. Знаємо... Чесні люди сплять тепер, а не тривожать інших, що навіть власного кута не мають.

Чуйкевич хотів завертати, але з шатра вийшов дідуган, високий, як дзвіниця, тільки хромий на ногу.

Побачивши гарно вбраного козака, та ще не з простих, змінив голос.

— Ви, може, за радою до мене? — спитав.

— За радою? Ні. Не спиться, та й вийшов перейтися.

— Мабуть, засухо повечеряли, і шлунок спокою не дає, а може, і щось друге. — Нараз, покрутивши носом, промовив: — Чую кров.

— І добре чуєте, діду.

— Ти гадаєш, рана на твоєму тілі? Ні, не тую кров я чую, а другу, десь напереді.

— Ви ворожбит?

— Нищий я. Оце шатро — то весь мій маєток. В шатрі жінка і внук-поводатор, тільки й челяді в мене. От чого доробився. А колись осілим козаком був. П'ять разів будувався, і п'ять разів вороги мене палили, дітей повбивали. Я Палієвий... Прийшлося утікати. Зібрав біду на