Читати книгу - "Чотири танкісти і пес – 3"

За нею кинувся Шарик, думаючи, що то. гра Вони разом підбігли до танка й залізли в люк.

Почулося рокотання моторів – то поверталися мотоциклісти Лажевського. Кос пішов їм назустріч.

– Пообідаєте.

– По дорозі мої поїдять, будуть мінятися. Зараз у мене повний комплект людей.

– Звідки взяв?

– Наздогнав санітарні машини й забрав. По-перше, то мій взвод, по-друге, – вони в тил їдуть. Генерал виділив ще свій транспортер для захисту, а в ньому Лідка біля рації. Ота гарна лікарка питала про тебе. А тут весело було? – він обвів очима товариство.

– Не дуже, – відповів Кос.

Саакашвілі саме цілувався з французами, які показували йому фотографії, уперто й голосно пояснюючи:

– Maman… Papa… Ma femme…

Черешняк тримав уже в руках гармонію, перевіряв баси й тільки собі знаною мовою пояснював щось патлатому. Густлік підсів до барильця і, наливши склянку, промовляв до високого худющого француза:

– Випий зі мною, ля франсе. Все пропало через оті дурні стрічки. Зрозумів?

Кос повернувся спиною, щоб не бачити цього всього. Витяг трофейну карту Берліна та його околиць.

– Ти з якого боку повернувся?

– З півдня, – осміхнувся Лажевський. – Зовсім не зустрічав військових підрозділів.

– Наші пішли вже на захід. Росіяни повернули на Берлін, тож, мабуть, тому, – промовив Янек.

– Порожньо, – повторив підпрапорщик. – Нема кого про сестру запитати…

До танка підійшов Черешняк з гармонією.

– На що обміняв? – спитав Янею.

– На автомат.

– Ти зброю віддав?

– Хіба її мало? Та й не свій давав, але він не взяв. За те, що визволили, віддав.

Допомагаючи один одному, з яру вилазили Саакашвілі та Єлень, який ніс на плечі барильце.

– Екіпаж! – скомандував Кос.

Танкісти виструнчились. Густлік хвилину вагався, не знаючи, що робити з ношею, але під твердим поглядом Коса поклав барильце на землю. З танка вистрибнув Шарик і, зрозумівши наказ, теж сів на задні лапи по формі «струнко».

З люка визирнуло мокре від сліз обличчя Гонорати.

– Мені теж вилазити?

– Ні, – сказав Кос- Панна Гонората – до переднього кулемета. Віхуро, вас команда не стосується?

– Адреси ховаю, громадянине сержант. Записав, бо якщо доведеться бути в Парижі…

– Поведете танк.

– Слухаюсь.

– Черешнику, на своє місце!

З лісу повилазили французи, тягнучи й штовхаючи свій візок під трикольоровим прапором.

– Vivent les braves Polonais! – гукали хором патлатий та лисий.

Французи подалися геть, штовхаючи візок, а мотоциклісти й танкісти махали їм руками на прощання. Лише Григорій та Густлік стояли нерухомо, бо ніхто не скомандував їм «вільно».

– Шарику! – покликав Кос з башти танка. Пес стрибнув у люк і зник під бронею.

Вже стугоніли заведені мотври мотоциклів, загув танковий двигун. Лажевський підняв долоню, що готовий. Кос жестом наказав йому рушати і лише після цього, дивлячись убік, скомандував:

– Обидва ззаду на броню!

Хлопці підбігли до «Рудого». Механік стрибнув на танк, а Єлень удав, ніби хоче повернутися по барильце. Цю ж мить Янек вистрелив з пістолета, і на асфальт тонким струменем полилося вино.

– Віхуро, вперед!

«Рудий» рвонув з місця. Знизу, біля гарматного затвора, виглянула Гонората і, вхопивши Коса за ноги, підняла вгору ясне веснянкувате личко.

– Я назавжди залишаюсь?

Янек простиг їй руку, підняв дівчину й посадив біля себе на башті.

– За першої ж нагоди поїдете в тил і там почекаєте. Останні дні бувають найгірші. Моя наречена в госпіталі, а я не плачу, а радію.

Коли піднімав дівчину, вона помітила, що командир танка має на пальці персня.

– То від неї?

– Сам випиляв у госпіталі, подарував. А тепер вона мені дала його на кілька днів, до кінця війни.

Гонората присунулась ближче і, оглянувшися, приглушеним голосом спитала Янека:

– Забере після війни? Можна йому вірити?

Вона крутила на пальці гайку, подаровану Густліком.

Кос повернувся з грізною міною, глянув згори на винуватців, які, хоча ще сердились, але вже й журилися; а потім так само тихо відповів:

– Можна. Із ста кілограмів ваги дев'яносто щирості та доброти.

Розділ X ВТЕЧА

За кілька кілометрів од лінії фронту, в селищах, розташованих осторонь шосе, у лісових видолинках, крилися армійські госпіталі. Ворог не визнавав міжнародних законів, не шанував знаків Червоного Хреста, отже, госпіталі, старанно маскувалися від авіації, лікарі в польових умовах, безсонними ночами й днями боролися за життя солдатів, прострелених кулями, пошматованих осколками, травмованих контузіями.

Тут не було ні вигод, ані зайвих ліків, операції робили на простих столах, при миготливому світлі лампочок, що живилися енергією від польових електростанцій, під полотном намету. Наркоз застосовували в крайніх випадках, знеболювали рідко. Тут солдат мусив мобілізувати всю силу волі та відвагу, щоб перемогти біль.

Не допомагало провітрювання – у перев'язочній вже за годину робилося жарко, стояв нудний, солодкуватий запах крові та поту. Тільки тепер, коли дивізії почали переслідувати ворога, поранених було значно менше, ніж під час форсування Одеру і в перші дні боїв на передмостовому укріпленні. Цей з простреленими м'язами правої руки був сьогодні останній.

Коли йому чистили рану, лежав спокійно, тільки закам'яніле обличчя зрошував щораз рясніший піт. Біль довго не вщухав, але врешті настало полегшення, і солдат кволо всміхнувся до санітарки.

Фельдшер Станіслав Зубрик насилу розігнувся, обтер рушником обличчя, а Маруся, нахилившись, добинтовувала нерухомо в лікті руку. Хоча в самої ліве передпліччя було перев'язане, робота йшла добре, тільки поволі.

– На сьогодні кінець, – з полегкістю зітхнув свіжоспечений хорунжий.

Він скинув білого фартуха й, відхиливши вхід до намету, щоб впустити більше повітря, почав надягати мундира, застібати пояса.

– Чудова робота, – похвалила його Вогник.

– П'ятнадцять років практики. Немало зшивав: після весіль, хрестин, за окупації. Мене знають не тільки в Мінську Мазовєцькому, але й у Венгровському, Гарволинському, ба навіть Луковському повітах. Але я, Марусю, – він стишив голос, немов звіряв їй велику таємницю, – я фахівець зовсім іншого профілю. Якщо у вас буде син або дочка, то прошу тільки до мене.

– Ну, що ви… – зашарілася Вогник, але очі в неї радісно заблищали.

– Серйозно – рука в мене вправна. І щаслива. Семеро трійнят маю на своєму рахунку, а близнюків уже й не пам'ятаю. – Зубрик ставав дедалі веселіший, але раптом посмутнів, згадавши про фронт. – А тут… Правду кажучи, я боюсь стрілянини. Мирна в мене вдача, панночко. Мушу старатися, мобілізувати волю, щоб не втрачати свідомості, коли десь близько гримне…

Помахавши рукою санітарці й пацієнтові, хорунжий Зубрик вийшов з намету на сонце. Біля Марусі залишився чуйний Юзек Шавелло, який, тримаючи в лівій руці ножиці та пластир, а в правій бинти,