Читати книгу - "Чотири танкісти і пес – 3"

– Я її на танк не підсаджував. Коли б кожна дівчина…

– Янеку! – грізно вигукнув Густлік.

Поманив рукою, а коли сержант нахилився, вхопив його за мундир на грудях.

– Кожна? Прошу тебе, думай, що говориш. Гонората – моя наречена.

– А вона про це знає?

– Вона? Ні.

– То скажи їй.

– Гаразд, скажу. А залишиш її?

– Ні. Я ж Марусю в танку не вожу.

Густлік знову скулився, пролазячи під гарматою до Гонорати, і заявив:

– Командир звелів сказати, що ви, панночко, моя наречена.

Дівчина підвела голову з собачої подушки, витерла сльозу, вхопила Єленя за чуприну, притягла до себе й поцілувала в обидві щоки.

– Правда? – запитала, осміхаючись так, аж у танку посвітліло.

– Щоб я кінця війни не діждав, коли брешу.

– Але… – дівчина, відчувши міцніший грунт під ногами, почала вередувати: – Але заручин не було і персня ви мені не подарували.

– Де я тобі тут перстень знайду, – зітхнув Єлень. Саакашвілі, відірвавшись на хвилину від керма, штовхнув друга кулаком у бік і, понишпоривши в ящику за сидінням, сунув йому в руку гайку.

– Хіба такого… – зорієнтувався Густлік. – Танкового.

– А такий дійсний?

– Зв'язує міцніше, ніж золотий, – докинув Саакашвілі, шкірячи свої білі зуби.

Якусь хвилину він приглядався до дівчини, що враз ніби погарнішала, а, глянувши знову на дорогу, різко загальмував.

– Що ти робиш? – гримнув Густлік. – Адже людей, а не картоплю везеш.

– Якого чорта! – залементував грузин, вихилившись до пояса з люка.

– Шорта? – весело перепитав худий високий чоловік у береті, який вибіг на середину шосе й затримав танк. – Les Russes? – Відхилився, глянув на башту і, побачивши орла, заговорив: – Polonais… Viva la Pologne! Vive la liberte!

Мотоцикл Лажевського, що мав їхати попереду «Рудого» і розвідувати дорогу, розвернувся й помчав назад.

Віхура стрибнув з танка на землю і недовірливо глянув на незнайомця.

– Чого тобі треба, ля франсе? Пуркуа тут стоїш? Француз однією рукою обійняв його, а другою натиснув на живіт капрала.

– Niks?

– Niks не дістанеш, – відповів Франек, думаючи, що той просить їсти.

– Vin, – француз показав, буцімто вихиляє склянку. – Bien?

– Bien, але нема. Niks vin.

– Le vin, le cochon, – намагаючись порозумітися, француз зарохкав, удаючи порося. – Venes, Polonnais! – тяг Віхуру за руку.

Танкісти й мотоциклісти зацікавлено дивилися, як ті двоє, переплигнувши рів, помчали поміж кущами й зупинилися край лісового яру, над яким здіймався димок і тремтіло нагріте повітря.

– Панове! – гукнув Віхура. – Він не просить, він запрошує. Тут його друзяки печуть таке порося, що на всю роту вистачить.

Кос стрибнув з танка, підійшов до Лажевського.

– Як гадаєш? Все одно десь треба зупинитися на обід…

– Хай буде. Тут усе готове, менше часу згаємо. їжте, а я зі своїми повернуся за півгодини.

– Куди ти? А обід?

– Залиште нам.

Підпрапорщик наказав одному кулеметникові злізти з мотоцикла й стати на посту біля танка. Решта помчали вперед по шосе.

Французи зустріли танкістів радісно, обід заповідався чудовий, проте Кос одразу збагнув: якщо він і не змарнує часу, то й не заощадить. Пожалкував, що згодився на пропозицію француза. Проте відступу не було – французи образились би смертельно, та й без Лажевського їхати не можна.

Не минуло й п'ятнадцяти хвилин, як обід перетворився на справжній бенкет.

– Геть війну! Хай живе мир! – виголошував тости худий француз, наливаючи в склянки вино з чималого барильця.

– Геть! Хай живе! – повторювали двоє його товаришів, патлатий і лисий, обидва низькі на зріст.

Французи перехиляли склянку за склянкою, а наші тільки піднімали свої склянки, зиркаючи на Коса, який лише зрідка присьорбував вино.

– За мир! – радісно виголосив Саакашвілі. – Геть війну, і хай живе мир! Я вже не можу прикидатися, повинен випити, – похитав головою і вихилив до дна.

– Що вони думатимуть про поляків, хай йому грець! – зітхнув Віхура, проте не зважився не лише випити, але й глянути на Коса.

Густлік спершу пив поволі, потім, дивлячись на грузина, взяв розгін, але Гонората, яка сиділа поряд, притримала його за руку.

– Раніше ви самі доливали, – жалібно промовив хлопець.

– Командир не дозволяє.

– Командир тепер забороняє, а не пам'ятає, як сам півкадібця випив, а другу половину вилив.

– Пам'ятаю, – сказав Янек. – Пам'ятаю, але не дозволяю.

– Я тобі, Густліку, теж не дозволяю. Тепер у мене інші права, – блиснула надітою на палець гайкою Гонората, – танковий міцніший од золотого.

– Quatre vingt chasseurs, quarte vingt chasseurs! – французи виспівували веселу пісеньку про вісімдесят стрільців та їхні любовні пригоди.

– Де ж ти, моя Суліко? – вторував їм підпилий грузин.

Лисий підвівся, підійшов до городницького візка, на якому вони везли своє майно. Понишпорив у ньому й витяг гармонію.

У Томаша проясніло обличчя, а руки самі потяглися до інструмента, але, зустрівшися поглядом з Косом, хлопець зрозумів, що так не випадає, і вдав, буцімто захотів м'яса.

Француз, який не зовсім твердо стояв на ногах, заграв веселий паризький вальс. Його патлатий товариш запросив Гонорату на танець.

Саакашвілі простяг руку до барильця, а коли високий наповнив його склянку, виголосив тост:

– Друзі! Нам перебіг дорогу чорний кіт. Кіт малий, танк великий, і взагалі: забобони – опіум народу. Досить плюнути позад себе, випити з представниками виз-болєних європейських народів – і нічого вже не трапиться, бо війна закінчиться ще перш ніж ми до проклятого Берліна доїдемо… Чому так сердито дивишся, командире? Чого брови насупив? – звернувся до похмурого Коса. – Коли хочеш, можу замовкнути.

Одним духом вихилив до дна, поставив склянку й зааплодував Гонораті та патлатому, які скінчили танцювати. Потім сам, підспівуючи, став пританцьовувати, а гармоніст, збагнувши, що до чого, заграв танець із шаблями.

Гонората, всміхаючись, дивилася на грузина і плескала в такт долонями.

– Добре танцює, – сказала Густлікові.

– Ви краще.

– Я б краще танцювала, якби коса в мене не розв'язалася.

– Є, є! – вигукнув щасливий Єлень, засовуючи руку до нагрудної кишені. – Ви загубили в генеральському автомобілі, а я знайшов і на серці заховав.

Він вивернув кишеню: два пістолетні патрони, шматок кабелю та мотузки і – о жах! – аж три стрічки: дві блакитні і тільки одна червона.

Кілька напружених секунд обоє мовчали, а потім дівчина тихенько заговорила:

– Ви, пане Густліку… Ви кожній так само… – сльози не дали їй закінчити, і вона, закривши обличчя фартушком, побігла вгору узбіччям, де стояв