Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1919"

наш Трудовий Конгрес. Він же сформує й нове Міністерство. Ми нічого не мали проти групи Пятакова, як соціально-громадської групи і навіть бажали б їх мати у складі нашого уряду тому, що вони мають вплив на частину робітників. Ми обіцяємо повну свободу всім партіям, в тому числі й б(ільшови)кам, але збройну боротьбу будемо придушувати збройною силою. Ми стоїмо за цілковитий нейтралітет у міжнародних відносинах. Зобов'язання воювати з Антантою ми на себе не беремо, але не допускаємо їхнього десанта. Якщо ж вони намагатимуться нав'язати нам свої буржуазні порядки, ми будемо проти них боротися.

Наша боротьба з Антантою залишається переважно дипломатичною. З Доном боремося силою зброї, але лише до наших кордонів, у межі Дону не йдемо. Ми повинні рахуватися з реальною силою. Краснова визнавати не будемо. Від Москви вимагаємо взаємного визнання суверенітету»[151].

З приводу наведеного можна висловити хіба що сумніви відносно твердження про інструкції як плід суб'єктивної творчості В. Чеховського. Зокрема, В. Винниченко стверджує: Директорія дала голові місії до Москви «наказ обстоювати три головніші пункти: нейтралітет України, оборона проти контрреволюції й наступу Антанти й система совітської влади в формі трудових рад»[152]. Як видно, у викладі М. Рафеса, позиція голови Ради Народних Міністрів лише деталізувала засвідчений В. Винниченком «наказ Директорії».

Сутнісно кореспондується із наведеним й інформація, подана П. Христюком: «Місія мала заявити, що Директорія погоджується на радянську форму влади на Україні, з забезпеченням в радах правильного представництва українського селянства (тобто на систему трудових рад), що Директорія піде на заключення економічного договору й військового союзу з Совітською Росією в цілях боротьби з російською доброволією і оборони обох республік від наступу антантського війська; в заміну мав бути припинений наступ російського війська на Україну і визнана незалежність Української Республіки з тою верховною владою, яку встановить Трудовий Конгрес».

Певні різночитання у наведених витягах-інформаціях не повинні викликати збентеження: офіційного документа не існує, а процес вироблення узгодженої позиції кожен з авторів запам'ятав по-своєму. Втім, принципових розходжень у вищевикладеному немає. Наявні істотні відмінності у підходах до наміченого заходу вже на тій стадії було скориговано через зміни персонального складу учасників місії. Так, спочатку планувалося, що очолить делегацію впливовий член ЦК УСДРП, наближена до В. Винниченка особистість (він був добре освідомлений про контакти останнього з Д. Мануїльським і Раковським восени 1918 р.), Юрій Мазуренко.

Однак, дотримуючись порівняно радикальної, ніж В. Чеховський, платформи, Ю. Мазуренко висунув власне бачення (по-суті — умови) виконання доручення: «1) Відміна стану облоги. Легальне існування всіх соціалістичних партій при умові ведення парламентських форм боротьби. Припинення розстрілів комуністів та укр(аїнських) соц(іалістів) — рев(олюціонерів). 2) Передача на місцях влади Радам трудового народу під контролем комісарів центральної влади. 3) Замість Трудового Конгресу з'їзд Рад трудових депутатів. 4) Боротьба з білогвардійцями. 5) Роззброєння військових частин, які дотримуються контрреволюційного напрямку. 6) Відкрита політика щодо Антанти. 7) Жодних розмов з Красновим, крім ультиматумів. 8) Чистка органів місцевої влади. До створення рад на місцях засновуються ревкоми».

М. Рафес вважав висунуту Ю. Мазуренком програму неприйнятною, твердячи, що «за цих умов міжпартійна соціалістична делегація мала лише одну рацію: кликати Радянську Росію для збройної підтримки у справі повалення Директорії». Відповідно «Бунд» відмовився від участі в поїздці до Москви[153].

Не вдаючись тут до мотивації поведінки лідерів Бунда, а остання, як відомо, далеко не завжди співпадала із зусиллями лідерів Української революції (що загалом, природно), варто звернути увагу на відсутність єдності поглядів на мету дипломатичної акції навіть у середовищі, здавалось би, ідейно близьких діячів. Останнє також цілком зрозуміло для стадії обговорення проекту, однак, логічно, повинно було позначитись на підборі відповідних виконавців.

Ю. Мазуренку — одному з провідників «незалежних» в УСДРП — не було довірено очолити делегацію до Москви. На цю роль було покликано Семена Мазуренка, який, хоча також належав до фракції «незалежних», дотримувався дещо поміркованіших поглядів, ніж рідний брат.

Санкція уряду на делегування до радянської Росії надзвичайної дипломатичної місії і виділення на її утримання 120 тис. крб. була ухвалена 4 січня 1919 р.[154]. 7 січня С. Мазуренкові було видано відповідний документ — «Уповноваження» — за підписом Голови Ради Народних Міністрів, міністра закордонних справ В. Чеховського. 11 січня цей документ було затверджено Директорією і підписаного В. Винниченком, С. Петлюрою та П. Чикаленком («за секретаря»)[155].

Звертає на себе увагу те, що з відправкою місії не надто поспішали, хоча надані її керівнику повноваження були достатньо широкими, а їх реалізація вимагала граничної оперативності: «Правительство

Української Народньої Республіки сім уповноважує пана МАЗУРЕНКА Семена Петровича увійти в переговори з Уповноваженими Представниками Правительства Російської Совітської Федеративної Соціалістичної Республіки по всім справам, що торкаються постійних мирних добросусідських зносин між Українською Народньою Республікою та Російською Совітською Федеративною Соціалістичною Республікою, для чого надається пану Мазуренкові право скрізь, де треба буде, виступати від імені правительства Української Народньої Республіки, яко повноправному цього правительства представнику, складати і підписувати прелімінарні умови, які передавати на затвердження свого правительства, робити на словах і на письмі ріжного змісту заяви, пропозиції, приймати участь в ріжних засіданнях і нарадах.

Всьому, що п. Мазуренком зроблено буде в межах цього уповноваження, Правительство Української Народньої Республіки повірить і перечити не буде»[156].

Російський нарком закордонних справ Г. Чичерін видав С. Мазуренкові як «голові Надзвичайної Дипломатичної Місії Української Директорії» посвідчення, яким гарантувався повний дипломатичний імунітет і пільги, передбачені для осіб відповідного рангу[157].

Доки «втрясалися» формальності, спливав дорогоцінний час. Було б, вочевидь, несправедливим вважати, що Директорія того не розуміла, хоча, з іншого боку, бажано розібратися й у тому, чому вона не форсувала переговорних зусиль, по-суті зволікала з активними діями.

Тут можна висловити припущення, що, по-перше, робилися спроби «витиснути» максимум можливого з січневого інтенсивного обміну нотами — по можливості змусити російську сторону хоча б у чомусь, хоча б у моральному плані визнати неправомірність своєї позиції втручання у внутрішні справи України, «виторгувати» поступки, і в такий спосіб отримати підсилення своєї висхідної бази на переговорах. По-друге, явно зондувалася позиція урядів Антанти, уособлена командуванням інтервенційного корпусу, в ставленні до розгортання російсько-українського конфлікту. М. Рафес, зокрема, вважав, що згадані демарші мали «характер запрошення Антанти надіслати військову допомогу проти більшовиків»[158].

Однак усе назване могла переважити внутрішня суперечність в Директорії, українському проводі взагалі у питаннях вибору зовнішньополітичних орієнтацій. При всій вагомості посад, які займали В. Винниченко й В. Чеховський, не можна сказати, що вони мали вирішальну перевагу при виробленні й