BooksUkraine.com » Дитячі книги » Молдавські народні казки 📚 - Українською

Читати книгу - "Молдавські народні казки"

165
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Молдавські народні казки" автора народ молдавський. Жанр книги: Дитячі книги. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 27 28 29 ... 31
Перейти на сторінку:

— Може, спочинеш, коню?

— Я й пасучись відпочиваю.

— Як же ти відпочиваєш, коли жодного разу не ліг і не заплющив очей?

— Хіба ти не знав, що коні сплять так, як зайці,— з розплющеними очима?

— Все одно колись треба добре заснути.

— Та я сплю, коли приходжу з пасовиська, але не лягаю, а тільки одній нозі дам відпочити, потім другій, третій…

Ведмідь запам’ятав ту розмову з конем і став добре придивлятися, як кінь пасеться, коли п’є воду, коли відпочиває.

От одного разу побачив ведмідь коня із заплющеними очима, побачив, що одна нога в коня відпочиває, і пустив повід. Кінь мовчить. Ступив ведмідь крок назад, затремтів, ще ступив один крок — потім ще і ще. А кінь стоїть. Глянув на нього ведмідь, та як дремене!

Біг — землі під собою не чув. Коли назустріч йому вовк:

— Чого так тікаєш, куме, ніби від смерті?

— Правду кажеш. Від смерті.

— Невже?

— Їй-бо, тут недалеко спить кінь.

— Кінь?

— Так.

— І ти злякався коня?

— Ого, він як вдарить ногою — кого хочеш уб’є.

— Дурний же ти боягуз! Де той кінь?

— Там, позад мене.

— Не бачу.

— Підніми вище голову.

— Все одно не бачу.

Насмілився й ведмідь глянути назад. Став на задні лапи, але нічого не побачив.

А кінь стоїть собі за горбом.

— Де ж той кінь? — питає вовк.

— От давай я тебе підніму, то й побачиш.

Як схопив ведмідь вовка, як стиснув, піднімаючи, той, навіть не писнувши, здох.

Ведмідь глянув на мертвого і сказав:

— Сердешний… Ти тільки побачив коня і здох, а я ж його пас…

Та як кинеться тікати подалі від коня!.. Кажуть, досі тікає.

Наймитова вівця
(Переклав А. М’ястківський)


Жив собі на світі наймит. Чимало років слугував, неборака, одному панові. В нагороду за виснажливу працю пан дав йому таке миршаве та немічне ягнятко, що й дивитись на нього не хотілося. Взяв наймит те ягня та й помандрував з ним по білому світу. Тинявся, шукаючи заробітку, випасав ягня по узбіччях доріг, по берегах річок. Ягня росло, набиралося сили і стало кругленьке, як огірочок. Вовна на ньому з кожним днем кучерявилась та золотилася. Наймит щиро плекав ягнятко, — то ж бо було все його багатство.

Одного разу пас він ягнятко на узбіччі дороги. Зненацька з’явилися царські покликачі, котрі сповістили, що єдина царська донька від народження сумна та-зажурена. Нікому ще не пощастило викликати усмішку на її вродливому личкові. Через те цар у розпачі й звелів оголосити: «Той, хто зуміє розвеселити царівну, візьме її за дружину, ще й півцарства дістане на додачу».



Почув наймит царську обіцянку і подумав: «Піду до царського палацу та спробую щастя. Якщо впіймаю облизня, то не я буду перший». Рушив наймит у дорогу до царського порога. Йшов цілий день від світанку до вечора. Коли густі сутінки повисли над землею, підійшов наймит до якогось села і попросився в крайню хату ночувати. Відчинилися ворота, і побачив наймит, що втрапив до попа.

Піп збентежився, проте вдав, ніби щиро приймає подорожнього, і запросив до кімнати. Як побачила попадя та три попівни наймитову овечку, їхні очі спалахнули заздрістю до золотистих кучериків овечої вовни. Наймит ліг спати в комірчині, та не спалося попівнам. «Якщо вкрасти вівцю не можна, — міркували вони, — то хоча б висмикнути жмут золотистої вовни». Тихесенько підкралася старша попівна до вівці, захопила в руку якнайбільше вовни — а та вовна не висмикується. Взяла попівна трохи менше, смикнула, та рука наче приросла до вівці. Що за халепа? Сунула попівна другу руку, — друга теж прилипла до вовни: ні назад, ні вперед.

Жах огорнув необачну попівну. Руки приросли до вівці — не відірвеш.

Не втерпіла й середульша попівна. Нишком підкралася, щоб і собі висмикнути хоч невеличкий жмут вовни. Побачила, що старша сестра вже смикає вівцю, мерщій і собі смикати — та враз її руки теж приросли до овечої вовни і не відриваються.

Наймолодша попівна теж уп’ялась в овечі кучері, але її спіткало те саме.

Стривожились піп з попадею:

— Чому так забарилися наші доньки, що це з ними сталося?



Пішла попадя глянути. Відчинила в кімнату двері — бачить: смикають доньки вівцю, та не можуть урвати й пасемця вовни. Не роздумуючи, попадя теж учепилась у вівцю обома руками. Але так і закам’яніла.



Піп чекав, чекав та й собі подався. Відчинив двері у кімнату і поспішив на допомогу. Схопив попадю за плечі, щоб відтягти назад, і теж приліпився до гурту.

До самого ранку мордувалися вони, але так і не звільнилися. Встав на світанку наймит і рушив у путь-дорогу. Овечка пішла за ним, а слідом за нею потяглася вся попівська родина. Необачні попівни ледве плентались,

1 ... 27 28 29 ... 31
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Молдавські народні казки», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Молдавські народні казки"