Читати книгу - "Непрохані"

увімкнули футбол, і всі почали дивитися — без звуку. Я вирішив, що те місце не для мене, і мігрував у місцину під назвою «Талліз», анітрохи не респектабельну, зате з гучним рок-н-ролом. Утім, не можу сказати, що тут стало краще. Добра і водночас погана риса барів полягає у тому, що вони стирають кордони між людьми. Іноді це плюс: самотня людина може знайти втіху в товаристві незнайомців, відчути хай нетривке первісне тепло посиденьок племені навколо нічного вогнища. Та буває й так, що не розумієш, хто важливий, а хто ні, й близька людина раптом починає дратувати, а хтось геть чужий сприймається як найліпший товариш. У результаті заводиш розмову, без якої краще було б обійтися, — у всякому разі, я заводжу. От і зараз я балакав з якимось типом, і розмова звернула у небезпечний бік. Тип мав темні кола під очима і неохайну зачіску і носив піджак, наче пристойний, та явно придбаний за кращих часів, а нині належав власнику десь так, як джентльменам з тимчасово обмеженими статками належать паркові лави зимовими вечорами.

— Джек Вейлен, — голосно повторив я, нахилившись до чоловіка. — Може, вона вже є тільки під замовлення чи лише на «Амазоні», але книжка існує.

Несхоже було, що я справив на нього враження. Було схоже, однак, що він вважає мене за кінченого йолопа. Мабуть, не розчув, що я кажу. Чи не зрозумів. Судячи з погляду, від був десь так само п’яний, як я, тобто дуже. Я розтулив був рота, щоб нагримати на телепня як слід, та щось у його погляді мене спинило: вираз не просто зневаги, а якоїсь утомленої ненависті.

Ззаду почувся галас, і я випрямив спину.

У туалет забрів чолов’яга у світло-сірому костюмі. На ходу він розстібав ширінку і ледве добрів до пісуара, як почав сцяти мов кінь.

— Хо-хо! — вигукнув він до мене, шкірячись і явно пишаючись своїм хистом.

— Ага, — буркнув я. Відповідь була так собі, та кращої я не вигадав. Витерши руки об штани, я поплівся геть з убиральні, відчуваючи мурашки на шиї.

Музика в барі тепер грала тихіше, світла якось побільшало. І так… я усвідомлював, що тільки-но був у чоловічому туалеті й вів розмову з власним відображенням у дзеркалі над раковиною. Таке зі мною траплялося і раніше, особливо в скрутні хвилини життя. Зазвичай я дивлюся на своє лице у дзеркалі, й воно видається зовсім чужим. Спочатку розмова досить дружня, але іноді виходять конфлікти з наїздами і все таке. Цього разу, втім, я на мить справді забув, що розмовляю сам до себе. Поганий знак. Ще ж тільки восьма, і додому найближчим часом я не потраплю.

Навряд я туди сьогодні взагалі потраплю. Я раптом усвідомив, що до дому сотні кілометрів. Що Цимерманам я пообіцяв повернутися набагато раніше. Що за кермо мені не можна, що ночувати нема де і що я досі не знайшов своєї дружини, зате знайшов підозрілі есемески у її мобільному.

І що я пригадав, що вже думав про всі ці речі на шляху до вбиральні, але так нічого і не придумав.

Виявивши з полегшенням, що пива в кухлі ще вдосталь, я спробував влитися назад у барну атмосферу. Одна з офіціанток була нічогенька: струнка, весела, з ретельно недбалою зачіскою і охайно зав’язаним фартухом. Я звернув на неї увагу без жодної задньої думки, як жінка звертає увагу на пару симпатичних черевичків, які не збирається купувати. Інші відвідувачі, втім, були менш відсторонені: півгодини тому один чоловік зіскочив з табурета і сумно пішов у ніч, а офіціантка, прощаючись із ним, додала:

— Ви дійсно маєте права, якщо ви батько, дійсно.

Так, має, подумав я, але чи ви дійсно думаєте, панянко, що він тут оце скаржився на суку-колишню і патякав про свою любов до дітей заради дружньої поради, а не для того, аби затягти вас у ліжко? Розумієте, я що п’яніший, то мудріший. Отак на мене діє алкоголь.

На місці того невдахи з’явилася молода напівпара. Дівчина гарно вбралася і зробила яскравий макіяж, та видавалася простуватою. Її супутник зі щетиною на щоках мав красиві вилиці та смагляву шкіру і був убраний у джинси і потерту шкірянку червоного кольору. Баки у нього були дуже гострі, на голові — червона бандана. Він мені одразу не сподобався.

— Звісно, я не розізлилася на тебе, як я можу, — казала дівчина. Супутник не до ладу кивав, як буває тоді, коли людина недобре розуміє мову, якою до неї говорять, але не хоче цього показати.

Розмова точилася далі, дівчина говорила, хлопець час до часу зроняв якусь фразу на взір геніально глибокого: «Так, я думаю, що це так». Він був загалом безневинний і навіть приємний на вигляд, і від того ще дужче кортіло дати йому по пиці. Дівчина раз у раз схилялася до нього і потроху підсувала свій табурет ближче і ближче. Він стійко це зносив, і раптом я так ясно зрозумів їхні стосунки, наче перебував поза цією реальністю і міг усе критично оцінити, такий собі п’яний бог-дослідник. Врешті-решт я почав так відверто до них дослухатися, що дівчина звернула увагу і розвернулася до мене.

Несподівано для себе я заговорив.

— Сонечко, — мовив я, — давай я збережу твій час і твоє серденько. Твій юний Карлос намагається сказати — хоча і не каже, — що йому подобалося трахати тебе останні кілька тижнів, але тепер йому час назад до Європи, і там він трахатиме іншу дівчину, напевно, ту, чиї листи він ховав від тебе під ліжком.

Дівчина заморгала.

— Хіба це дивно? — знизав я плечима. — Ти глянь на ті його кляті баки. Ти зрозумій, твій Педро не поет і не тореадор. Свої найкращі роки він згає за кермом, возячи харчі до дядькового ресторану, спатиме з ким попало, поки привабливий, а потім наживе пузо і мішки