Читати книгу - "Вона"

їхала в якомусь автобусі. І от вперше за декілька тижнів вона була в своїй тарілці. Все було як і завжди. Ну майже як завжди. Пройшло вже два дні з того часу як вона поїхала від Тараса. Два дні, і всі ці два дні вона себе корила за ті слова, які вона сказала перед від’їздом. Він напевно досі на неї сердиться. Що вона собі надумала. Треба було промовчати. Вона постійно прокручувала їхню розмову у своїй голові. Придумувала, що зараз робить Тарас, що він думає про це все. Зараз вона як ніколи хотіла, щоб її можливості стали їй у пригоді. Вона хотіла відчути Тараса, відчути що з ним все добре, що він живе як і жив, що вона не завдала йому кривди. Але все те було марним, вона чудово розуміла, що не відчує його, не прочитає його думки, що вона й гадки не має, як він там зараз.

З Русалкою Марі впоралась без проблем. І це й не дивно, якщо брати до уваги, що в нас стільки водойм і лісів. То, напевно, було геть не дивно, що кожним другим потойбічним створінням, яке зустрічала Марі була або русалка, або лісові створіння, найчастіше мавки, лісовики, от тепер ЛИХО є в її колекції. Але… Сьогодні в ночі їй наснився ще один сон. Ймовірно, Марі здогадувалась, що таке може бути, адже зазвичай одна справа приводила її до наступної. Марі вже повідомила Тараса, що затримається, ще на декілька днів. Розмова видалась не найприємнішою. Короткі, різкі висловлення.

— Алло. Це Марі.

— Так, слухаю вас, — тихо і так байдуже промовив Тарас.

— Я мушу затриматись. Ще на декілька днів.

— Зрозумів. Це все?

— Так, — Марі поклала слухавку.

Усі ці дні вона думала про Тараса. І кожного разу вона сердито гонила від себе ці думки, повторюючи одне й те саме: «Ти поїдеш. Усе забудеться. Усе проходить. І це пройде.»

Марі була страшенно зла на себе, але й уявлення не мала, як це можна припинити. Кожного разу щойно вона замислювалась про щось, цим щось був не хто інший як Тарас.

Тарас відчував те саме: ті ж самі думки, ті ж самі запитання і відповіді. Усе це його не абияк непокоїло. Від усього цього ставало сумно. І Тарас відчував, що чогось страшенно не вистачає, ніби в нього забрали щось важливе.

ОСЬ ВОНО. Люди далеко одне від одного. Тільки й думають одне про одного, але говорять і діють навпаки. Що це? Чи правильно це? Навіщо все це? Кому вони роблять краще, кого рятують, а кому завдають шкоди? Чи не легше було б відкритись одне одному? Але жоден не довідається, не здогадається про це, бо своїми словами і діями вони відштовхують одне одного так далеко, що цю відстань, мабуть, ніколи не подолати.

Та Марі зараз бентежило ще дещо важливе. Вона раніше із таким не стикалась і не знала як їй вчинити ПРАВИЛЬНО. Та цього разу не тільки це було незвичним.

— Алло. Привіт. Перевертень. Ну, я так думаю. Ніби людина, але є ознаки звіря. Точніше він абсолютно точно перетворюється на звіра, думаю, що так само може потім повертатись до звичного стану, — поспіхом, боячись щось упустити, промовила Марі до Андрія. — Пошукай якомога більше. Ми ще не стикались із переветнями. Потрібно дізнатись, що можна зробити? Уві сні я чітко бачила, що, то людина. Можливо я зможу щось вдіяти?

— Як Тарас відреагував? — Андрій навіть забув привітатись. Він відчував, що хвилює Марі наразі найбільше. Адже вона дала Тарасу обіцянку, а зараз нею знехтувала. І знаючи Марі, він розумів, що її це з’їдає.

— Краще, ніж я думала. Я б мала займатись його справою.

— Ти маєш робити, те що маєш. Тарасу ти нічого не винна. А якщо ти за гроші, які він тобі давав, так ми повернемо.

— Він мені життя врятував, — Марі тяжко видихнула. Найбільше в житті вона не любила комусь бути винною, а тут — бути зобов’язаною життям.

— Ох Марі, тобі краще б поговорити з Анною. Вона в цих питаннях краще розуміється.

— Андрій, ти ж розумієш… — Марі замовкла на мить. — Стільки часу пройшло. З кожним днем зробити це все тяжче. Та й вона напевно й чути мене не хоче.

— Марі, ти ж розумієш, що це дурниці. Вона тебе любить. Якби не любила, не хвилювалася б так за тебе. Набери її.

— Добре, наберу. А поки що давай займемось перевертнем.

— А ми встигнемо, я не дуже розбираюсь у перевертнях, але за фазами місяця слідкую і тому припускаю, що сьогодні останній день повні.

— Я вже на місці, — якось трохи не впевнено, але спокійно сказала Марі.

— У якому сенсі «на місці»? Ти знайшла щось в новинах? — зацікавлено спитав Андрій вражений такою оперативністю.

— Ні, мені це приснилось.

— Як це? Поясни, бо я геть нічого не розумію.

— Мені наснились події цієї ночі. У принципі, все як завжди, але потім мені наснилось як я сюди їду, як проїжджаю знак, на якому написана назва цього селища, а тоді… — Марі озирнулась навколо… — як я стою на цьому місці і говорю по телефону.

— Ого…

— Так. Дивно, такого ще не було, та може це мої сили зростають? Знаю, що покладатись на це небезпечно, — Марі ніби відчула питання Андрія. — Та другого виходу в нас не має, ти сам сказав, що часу обмаль. Будемо шукати далі, а там побачимо, чи можна довіряти цим снам… На зв’язку, — Марі поклала слухавку, розуміючи, що приголомшила Андрія новинами про свої сни, яким він насправді ще не довіряв.

Марі поклала слухавку і роззирнулась навколо. Чуже селище. Таких вона за останній рік бачила вже десятки, якщо не сотні. Усі схожі одне на одне, але такі різні. Різні люди, різні звичаї. Потрібно завжди бути обачною. Адже це саме ті місця, де її можуть легко викрити, адже в селищах відразу помічають чужинців. Потрібно було десь