Читати книгу - "Король Гризлі"

Мусква, завзято працюючи лапами, котився за ним, наче куля, та хай як він старався, відстань між ними безупинно зростала. На цьому відрізку шляху завдовжки з півмилі він зовсім загубив би Тора, якби той не спинився біля підніжжя найпершого схилу, охоплений новим передчуттям. Коли Тор пішов угору цим схилом, Мусква побачив його, голосно завищав, аби той зачекав хоч трошки, і знову побіг навздогін.

За двісті-триста ярдів схил вирівнявся, утворюючи пласку улоговинку, по якій блукала чудова ведмедиця гризлі із західних гір. Подібно до Тора, вона весь час винюхувала щось у повітрі, явно чогось шукаючи. Із нею був ведмідь-річняк із торішнього виводка. Коли Тор вихопився сюди, між ним та ведмедицею було не більш як півсотні ярдів. Побачивши її, Тор зупинився. Він дивився на неї. А Ісквао — так звали ведмедицю — дивилася на Тора.

А потім почалися залицяння, сповнені суто ведмежої грації. Від поспіху, завзяття, пристрасті, з якими Тор шукав обраницю, не залишилось і сліду. Ісквао, що не менше за нього знемагала від жадання зустрічі, трималася так, наче це її не обходило. Хвилини дві-три Тор стояв нерухомо, час од часу озираючись. За цей час Мусква наздогнав його і примостився поруч у передчутті нового ведмежого бойовиська.

Тим часом Ісквао, ніби залицяльника й близько не було, перекинула плаский камінь і почала визбирувати з-під нього гусінь та мурах. Тор відповів не менш стоїчно: він зірвав жмут трави і ковтнув. Ісквао ступила два кроки — те саме зробив Тор. Те, що кроки ці були назустріч одне одному, здавалося чистою випадковістю.

Мускву це геть спантеличило. Не знав, що робити, й річняк. Вони посідали на задні лапи, мов пси, один менший, другий — більший утричі, і з цікавістю дивилися, що ж буде далі.

Ще через п’ять хвилин між Тором та Ісквао було менше п’яти футів. Вони зблизилися і повели носами, як усякі порядні ведмеді.

Річняк вирішив і собі долучитися до родинного кола. Індіанці називали його Піпунаскусом, тобто «річняком», адже він був якраз у тому віці, коли вже можна мати довгі назвиська. Він без остраху наблизився до Тора й матері. Якусь часину Тор його наче й не помічав, тоді махнув довжелезною правицею, немов боксер на рингу, і Піпунаскус, відірвавшись від землі й перекрутившись у повітрі, беркицьнувся долі, здолавши більше половини відстані між ним і Мусквою.

На матір це «тепле» привітання її чада не справило жодного враження, і ніжне обнюхування з Тором тривало далі, мов нічого не сталося. Мусква ж розцінив це як заклик до нової великої битви. Він зухвало ревнув, покотився по схилу й шулікою накинувся на річняка.

Піпунаскус був мазунчиком. Він належав до тих ведмежат, що й на другому році життя мов прив’язані ходять за матір’ю і вперто відмовллються починати самостійне життя. Вгодований, м’який, лискучий — такий собі пестунчик гір.

Натомість Мусква за дні, прожиті із Тором, помітно змужнів, і попри те, що був утричі менший, попри стерті подушечки й змучену спину, кулею врізався у пестуна.

Піпунаскус, який не відійшов іще від «пестощів» могутньої правиці, несамовито заволав, благаючи матір захистити синочка від нежданого нападу. Йому ще не доводилося битися з іншими ведмедями, і він, борсаючись то на спині, то на боці, репетував, як недорізаний, щоразу, коли Мусквині зуби, гострющі, як голки, встромлялися у його ніжну шкуру.

Мусква кусав його скрізь, куди міг дістати. Гризнувши вже не знати вкотре, він прокусив йому ніс. Якби Піпунаскус був набитий піском, весь той пісок давно вже висипався б на землю. Мусква мертвою хваткою учепився зубами за ніс мазуна і шарпав його, мов ганчірку, а той лиш несамовито верещав, мабуть, скаржився матері, що його убивають. Ісквао ж, байдужа до синового вереску, захоплено обнюхувала Тора, а Тор обнюхував її.

Нарешті Піпунаскус вирвав із Мусквиних зубів свій закривавлений ніс, струсив із себе й Мускву, не стільки силою, скільки утричі більшою вагою, і мляво подріботів геть. Мусква завзято метнувся навздогін. Вони двічі оббігли невеличке озерце, і барибал, дарма що мав коротші лапи, ані на крок не відставав від Піпунаскуса. До смерті перестрашений мазун невчасно озирнувся, наскочив зосліпу на камінь і розпростерся на землі. Не встиг він і оком змигнути, як Мусква вже сидів на ньому. Він і далі гарчав би й кусався, доки вистачило б сил, та раптом, озирнувшись, побачив, як щезають з-перед очей Тор з Ісквао, неквапно простуючи в діл.

Куди й подівся весь Мусквин запал! Побачивши замість батальної сцени цю ідилічну картину, він здивовано вкляк. Піпунаскус, трохи оговтавшись, і собі отетеріло витріщався на ведмедів. Мусква скинув оком на Піпунаскуса, той — на Мускву. Рудомордий забіяка лизнув щоки зсередини, немов вагався, що ж його робити: далі духопелити мазуна чи таки йти за Тором? Кінець його ваганням поклав Піпунаскус, який жалібно завищав і побіг наздоганяти матір.

Після цього в обох ведмежат почалася бентежна пора. Тор та Ісквао всю ніч провели разом у заростях бізонової верби та бальзамів, що росли біля струмка. Ще коли вечоріло, Піпунаскус, уже вдруге, поткнувся було до матері, але Тор так приклався до нього правицею, що той летів аж до середини струмка. Мусква збагнув, що поки що краще не мозолити очі дорослим, відтак йому не залишалося нічого іншого, крім як укласти мир із Піпунаскусом. Нехай непевний, хиткий, але все-таки мир.

Увесь наступний день Тор та Ісквао не відходили одне від одного. А вранці, тільки-но розвиднілось, Мусква заходився вивчати місцевість у пошуках їжі. Йому припала до смаку м’яка травичка, але наїстися нею було марно й мріяти. Кілька разів він бачив, як Піпунаскус щось видобуває з м’якого ґрунту біля струмка. Відігнавши його від чергової ямки, Мусква уважно вивчив її вміст, тоді ще трохи попорпався і роздобув м’який м’ясистий корінь білого кольору. Коли ж він його скуштував, той корінь виявився найсмачнішим з усього, що досі траплялося їсти