Читати книгу - "Діти Праліса"

Борода відчинив двері свого верболозу, і Пташка увійшла досередини. Лісовик заліз слідом і зачинив за собою двері.

Хижка приємно вразила дівчину своєю простотою та охайністю.

Всередині було напрочуд чисто, уся долівка була встелена пахучим сіном. Одразу при вході, в кутку, на долівці було викладено солом’яну постіль, на якій лежало кільки вишитих подушок. Посеред хижки — невеличкий низенький столик, накритий білою лляною скатеркою, жодного тобі табурета чи лавиці біля столу не було, зате на ньому стояла, як сказав Повітрун, «турецька люлька», яка насправді була не що інше як кальян.

Приємно пахло сіном. До цього запаху примішувався ще якийсь приємний, але незнайомий дівчині аромат.

— Сідай.

Борода жестом запросив Пташку, подав їй одну з подушок і дівчина всілася біля столу, а лісовик вмостився навпроти неї.

Пташка мовчала, а Борода зацікавлено її розглядав.

— Я впевнений, — нарешті заговорив лісовик і посміхнувся, — що ті бовдури одразу помітили, що з тобою щось негаразд, але боялися собі у цьому зізнатися. Коли проявилася твоя сутність?

— Сьогодні за обідом, — відповіла дівчина, — я поклала на долівку Вербичку…

Борода здивовано подивився на Пташку.

— Ого! Це не жарт… Я певен, що ти донька Василя і Березки. В тебе очі і волосся від батька, а обличчя і статура — від матері.

Лісовик трохи помовчав.

— А Вербичка — твоя рідна тітка, — сказав він, хоча й розумів, що Пташка й сама до цього вже дійшла.

Пташка опустила очі.

— Я рада, що знайшла свою рідню.

— Хе, — крекнув Борода, — я б так не радів… Важка вдача у твоєї тітки, і вона зараз володарює у діброві, яка по праву належить тобі.

— То й нехай… — почала було дівчина, але Борода зробив категоричний жест рукою.

— Ні! Твоя природа своє візьме, і Вербичка повернеться у мій кругляк, інакше й не може бути… Сутички між вами не минути, хіба що… — лісовик на мить змовк. — Хіба що Вербичка сама поверне тобі діброву, а, наскільки я її знаю, цього ніколи не буде. Вона не визнає тебе!

Пташка перелякано подивилася на Бороду.

— Чому?

Лісовик гірко посміхнувся.

— Тому що ти — напівлюдина, а Вербичка терпіти не може людей, хоча й живе вже стільки років з ними. Ми з тобою — не звичайна погань! Ти маєш це прийняти і жити з цим.

— З чим? — скривилася Пташка.

— Та ж із тим, що ти — напівлюдина! І запам’ятай назавжди: це твоя основна слабкість. Ти, як людина, більш вразлива, більш чуйна, твоя кров більш гаряча, і в поєднанні з безсмертям — це небезпечні риси! Ти будеш наражатися на небезпеку там, де її можна обійти, ти будеш міркувати як людина! Це — твоя слабкість… — Лісовик раптом задумався, а по хвилі додав: — І це — твоя сила! Пам’ятай це, дитино, і не переймайся з того… У тебе добре серце, я бачу це… І його ти успадкувала від обох своїх батьків… Та усміхнися ж урешті!

Пташка підвела очі й усміхнулася лісовикові.

— Так набагато краще! — Борода й собі посміхнувся. — А тепер розкажи мені, як ти потрапила сюди?

І Пташка поволі, спершу трохи непевно, затинаючись, розповіла Бороді свою дивну історію, починаючи з того, як загін Андрія рушив на битву, і закінчуючи спогадом про втрачене минуле на березі Рудки. Борода слухав уважно, і лише зрідка перебивав дівчину, щоб дещо уточнити.

Закінчивши свою розповідь, дівчина відчула, як на душі зробилося легко, так наче вона скинула якийсь тягар.

— Безперечно, ти успадкувала всю силу Берізки! Але, цілком можливо, ти ще й могутніша за неї… — задумливо мовив Борода. — Хочеш спробувати свою силу?

Пташка на якусь мить злякалася, але швидко опанувала свій страх і здивовано запитала:

— Тут?

— А чом би й ні? — звів брови лісовик.

— Хочу… — непевно, але твердо сказала мавка.

Борода потер руки і встав. Пташка теж підвелася.

— Давай повторимо те, що ти вже раз зробила уві сні. Хочеш побачити Вітряка?

Від бентежного передчуття чогось несказанно-таємничого у дівчини закалатало в грудях, вона здогадалася, що саме хоче від неї Борода.

— Перекажу йому твої вітання, — сказала вона і розсміялася.

— От і добре! Заплющ очі і уяви собі свій хутір Дніпровий… Подумки ти маєш линути туди всім серцем! Ну!

Пташка заплющила очі й уявила хутір. Їй справді захотілося побачити знайомий садочок, бабу Галю, Явтуха зі Свиридом, Вітряка і, звичайно ж, усіх інших… Але нічого не відбулося,