Читати книгу - "Королівська дорога"

цю глушину… Вам невідомий укус чорного скорпіона? Я знаю, що таке удари канчука, та проте укус скорпіона набагато болючіший. Щоб відчути великий моральний струс, він навмисно хоче потрапити в руки поліції. Беззастережна відмова від навколишнього світу завжди спричиняє жахливі страждання, бо всім треба доводити свою силу. У всьому цьому є якась зверхність, через яку життя і значною мірою страждання в кінцевому результаті стають формою… Аби допомогти товаришеві в абсурдній ситуації, треба віддати себе на поталу комахам. Однак усе одно це вражає не так, як його теорія пістолета.

— Ви не припускаєте, що його можуть убити в будь-яку хвилю?

— Померти задля власної втіхи, мабуть, так само легко, як і жити. Це нагадує ситуацію, коли хтось вирішує вбити себе, але передумує, бо життя знову йому подобається. Проте він вірить у свою теорію, а це головне.

— А якщо він мертвий?

Двері солом’яних хиж зачинялися одні за одними.

— Якби хтось продавав європейські речі, то провідник знав би це, як, зрештою, всі ті, хто буває в селі, де проводиться обмін. Я питав його — тут нічого не продавали. Ми запитаємо у вождів офіційного дозволу пройти через їхню територію, хай там що…

Перкен оглянувся довкола.

— Жінки, одні жінки… — провадив він. — Ціле село жінок… Вас не хвилює ця атмосфера, де нема нічого чоловічого, всі ці жінки, це заціпеніння, в якому стільки сексуальності?..

— Будете збуджуватись, коли рушимо, — сказав Клод.

Бой поскладав багаж в один візок і запряг буйволів. Запряжки по черзі зупинялися перед брилами, і чоловіки не без труднощів з допомогою польового ліжка Клода витягли їх на візки. Нарешті рушили. На першій запряжці їхав провідник, за ним — Ха. Простягнувшись на третьому візку, Клод зовсім не правив буйволами — ті йшли слідом самі. Останнім на коні їхав Перкен. Кінь Клода, якого бой пустив на волю, опустивши голову, чвалав слідом. Покірність коня наштовхнула датчанина на думку: «Найбільш розважливим було б не загубити його», — і він прив’язав коня за вуздечку перед собою — до останнього візка. Коли шлях завернув убік і село мало зникнути з очей, він обернувся — декілька огорож упало; здивовані й цікаві обличчя жінок дивилися їм услід.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ
І

Ця напівдика нескорена територія була така ж ненадійна і загрозлива, як і джунглі. У селі, де відбувався обмін, ще занедбанішому, ніж храми, залякані камбоджійці не відповідали на запити про сусідні села, про вождів і про Грабо… Здавалося, що вони чули про Перкена. Нічого спільного із самовдоволеною безтурботністю Лаосу та Південної Камбоджі — всюди дикість з властивим їй запахом смаженого м’яса. Нарешті, побачивши дві пляшки європейського трунку, посланці сказали: проблеми, що стосуються провідника та їхнього проїзду, вирішені. Залишилось тільки дізнатися, хто вирішив. Отож, коли вони піднімалися в центр стієнгів, їх гнітив ще більший неспокій.

Перкен зупинив Клода, плеснувши його по руці.

— Подивіться вниз і не рухайтесь.

За п’ять сантиметрів од його правої ноги, мов вила, стирчали дві дуже гострі бамбукові палиці.

Перкен показав рукою вперед.

— Що там ще? — запитав Клод.

Той лише стиха свиснув і кинув перед собою цигарку. Майнувши яскраво-червоною цяткою на тлі зеленкуватого повітря — день уже згасав — вона впала на перегній, де стирчали ще два вістря.

— Що це означає? — перепитав Клод.

— То сліди війни.

Спершись на свій арбалет, Клод глянув на меойця, який чекав на них — у селі вони взяли іншого провідника.

— А він хіба не міг попередити нас?

— Кепські справи… — сказав Перкен.

Обережно ступаючи, вони рушили слідом за жовтуватим силуетом провідника; Клод бачив лише його заляпану кров’ю пов’язку на стегнах, невідомо, чия то була кров — людська чи якогось звіра. Боячись зачепитись і впасти, Клод ступав, наче сліпий, бо щоразу, коли треба було підіймати ногу, нею доводилось намацувати дорогу — на шляху час од часу траплялися пеньки та повалені стовбури. Хоча як Клод напружував зір, довкруж нічого не бачив, отож виручав ніс; пориви гарячого вітру, просякнутого запахом перегною, навіювали смуток. Як же тут побачити гостряк бойової стріли, якщо стежка була засипана зогнилим листям? Він відчував себе рабом зі спутаними ногами… Намагався перебороти скутість у ногах, та зведені судомою литки не слухались.

— А як же наші буйволи, Перкене? Не дай Боже, якщо один зляже…

— Не бійтеся — вони відчувають вістря набагато краще, ніж ми.

«Вилізти на візки, які їдуть позаду — ними править один Ха, — подумав Клод. — Але ж тоді в разі нападу не буде як захищатися…»

Вони пройшли сухе річище з великим вибіленим камінням, здавалось, воно не таїло в собі нічого небезпечного. Трохи далі, на глиняному схилі, стояли один над одним троє меойців і з якимсь нелюдським спокоєм втупились у них поглядом. Здавалося, що дивляться не люди, а тиша.

«У разі сутички, — подумав Клод, — ми будемо мати ворогів і за спиною».

Троє тубільців завмерли, не спускаючи з них очей. Арбалет мав лише один. Тут вже краще було видно стежку — дерева порідшали. Йти і далі слід було обережно, хоча напруга трохи минула.

Нарешті вдалині показався просвіт галявини.

Провідник зупинився перед тонкими очеретяними ліанами заввишки майже з людину і відв’язав їх. Маленькі колючки на якусь мить зблиснули на сонці