Читати книгу - "Брама"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Тому мені немає про що говорити.
— Ти пам’ятаєш свої сни?
Я соваюся на кушетці. Так трапилося, що кілька снів я пам’ятаю, але відповідаю:
— Ні.
Зіґфрід постійно змушує мене розповідати сни, а мені це не подобається.
Коли він уперше запропонував таке, я не погодився. Зіґфрід терпляче сказав:
— Ти маєш знати, Робе, що всі люди бачать сни. Ти можеш не пам’ятати своїх снів, коли прокинешся. Проте якщо спробуєш, то згадаєш.
— Не можу. Я ж не робот, як ти.
— Знаю, що я робот, але ми говоримо про тебе, Робе. Ну що, експериментуймо?
— Можливо.
— Це неважко. Тримай олівець і клапоть паперу біля ліжка. Тільки-но прокинувся, записуй усе, що пам’ятаєш.
— Але я взагалі нічого не пам’ятаю про сни.
— Гадаю, варто спробувати, Робе.
І я спробував. Ви знаєте, я дійсно почав запам’ятовувати сни. Спочатку то були маленькі фрагменти. Я записував їх і подекуди розповідав Зіґфріду. Це робило його щасливим як ніколи. Він обожнював сни.
Що ж до мене, я не бачив у цьому жодного сенсу, принаймні спочатку. А потім стався випадок, після якого я припинив бути Хомою Невірним.
Одного ранку я прокинувся від такого неприємного і реалістичного сну, що кілька хвилин не міг збагнути, чи це дійсно був сон. Він справив на мене таке враження, що я почав його записувати якомога швидше з усіма подробицями, котрі ще пам’ятав. Потім мені зателефонували. Я відповів на дзвінок і, уявляєте, за ту хвилину, протягом якої розмовляв, я все забув! Не міг згадати жодного фрагменту, поки не подивився у свої записи.
Отже, коли я зустрівся із Зіґфрідом через кілька днів, я знову забув той сон! Наче й не було. Але я зберіг аркуш із записами і прочитав їх Зіґфріду. Це був один із тих випадків, коли він лишився найбільше задоволеним мною і собою. Він клопотав собі голову з тим сном упродовж цілої години, шукаючи символи та їхнє значення у кожному уривку. Я не пам’ятаю, що то були за символи, але мені вони зовсім не припали до душі.
А взагалі, знаєте, що справді цікаво? Я викинув той аркуш паперу дорогою додому, тому вже ніколи не зможу розповісти вам той сон.
— Бачу, що ти не хочеш розмовляти про свої сни, — каже Зіґфрід. — Можливо, волієш поговорити про щось інше?
— Ні.
Зіґфрід мовчить, і я знаю, що він вичікує, поки я щось бовкну, можливо, якусь дурницю. Тому я відповідаю:
— Зіґфріде, можна запитання?
— Чому ні?
Іноді мені здається, що він хоче осміхнутись, як жива істота. Це чути з його голосу.
— Мені цікаво, що ти робиш із тією інформацією, яку я повідомляю?
— Не певен, що зрозумів твоє запитання, Роббі. Якщо ти маєш на увазі програму збереження інформації, то моя відповідь буде суто технічною.
— Я мав на увазі інше.
Вагаюся, силкуючись сформулювати питання, і думаю, чому я вирішив про це запитати. Я гадаю, це все через Сильвію. Вона колись була католичкою. Я заздрив її вірі й завжди говорив, що з її боку було дурницею відлучитися від церкви. Мене переповнювали сумніви і страхи, яких я не міг позбутись, і я жадав сповідатися парафіяльному священикові. Я вибудував досить непогану ієрархічну модель потоку цього всього лайна в моїй голові, яке перехлюпується у сповідальню, а парафіяльний священик переливає його єпархіальному монсеньйорові (чи ще комусь; я погано розбираюсь у церковних справах), а все це закінчується у папській резиденції, де розташовано такий собі відстійник усього світового болю, горя та провини. А папа передає те все безпосередньо до Бога (тобто, якщо припустити, що Бог існує або принаймні, що існує така інстанція, як Бог, куди можна відправити усе це лайно).
Однак, річ у тому, що я виробив схоже уявлення про психіатричну систему: місцевий злив веде до каналізаційних колекторів, які ведуть до магістралей спільноти, що складаються з живих психіатрів, якщо ви розумієте, що я маю на увазі. Якби Зіґфрід був людиною, він не витерпів би усього горя, що вилилося б на нього.
По-перше, він мав би власні проблеми. До них додалися б мої, бо я би позбавлявся їх, навантажуючи ними його. Це не кажучи про інших пацієнтів, які по черзі лежали б на канапі, навантажуючи Зіґфріда своїми клопотами; Зіґфрід передавав би ці проблеми наступному, який вже намагався б його уникати, і так один по одному. До кого б дійшло? До привида Зиґмунда Фройда?
Утім, Зіґфрід — не жива істота. Він машина і не відчуває болю. То ж куди дівається біль і каламуть?
Я намагаюся це йому пояснити, а насамкінець кажу:
— Хіба ти не бачиш, Зіґфріде? Якщо я віддаю тобі біль, а ти віддаєш його комусь іншому, то це має десь завершуватись. Особисто я не можу повірити, що все закінчується в магнітних бульках, розташованих усередині кристала кварцу, і ніхто більше цього не відчуває.
— Не думаю, що обговорення з тобою сутності болю дасть бодай якусь користь, Робе.
— А обговорення того, чи ти реальний, дасть користь?
Зіґфрід майже зітхає.
— Робе, — відповідає він, — Я також не думаю, що обговорення з тобою суті реальності буде пожиточним. Я знаю, що я робот. І ти це знаєш. Чому ми тут зібралися? Щоб мені допомогти?
— От і мені цікаво, — похмуро відказую я.
— Не думаю, що тебе це насправді цікавить. Гадаю, ти усвідомлюєш, що ходиш сюди, аби допомогти собі.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Брама», після закриття браузера.