Читати книгу - "Квіти на снігу"

Коли я дивлюся на Михася, то думаю про Женьшеня. Ми з ним також були б гарною парою. Але в нього вже дівчинка, яку йому народила Тонька. А я… Господи, мушу ж я його колись забути!»

«Лорик може гострити свої вставні зубки. Ще трохи – і мене можна буде загризти ними, а тоді вже МУМІЯ виплюне неплатоспроможну рабу Божу Анжелу. На роботу я майже не ходжу. “Майже” тому, що являюся туди тільки на виклик, коли зголоситься якийсь замовник. Більшість часу сиджу на горищі й малюю. Це моє спасіння, моя арт-терапія, мій кайф. Марта каже, що краще б я пішла на базар покрутилася, щось би перепродала, заробила б на кусничок масла до хліба. Але я не можу. Не можу. І перед Мартою совісно…»

«Зателефонував Немо. Каже, є невеличка робота. Ні, ніяких копій. Замок потрібно намалювати. Можна навіть із фотографії перемалювати – він уже вибрав, з якої саме. Звичайнісінька картина в реалістичному стилі. Невелике полотно. Але треба терміново, дуже терміново: він мусить завезти презент одному знайомому. А їхати вже днів за три. То як?

Подумаєш, замок зі світлини перемалювати! Ну посиджу допізна кілька вечорів чи й ніч-другу не посплю. Хай собі людина має той презент, а в мене нарешті щось зашелепає в гаманці. Залишаю Марті про всяк випадок телефон редакції й мчу на всіх парах до галереї. Вона сьогодні порожня: одну виставку розібрали, а наступну ще не відкрили. Оглядаюся, де краще мольберт поставити. Але Немо посміхається: “Малюватимеш у мене вдома. Заодно й побачиш, де я живу”.

Знову сумніваюся. Сумнів переходить у підозру. Переминаюся з ноги на ногу. Отакої! Не подумавши головою, напросилася мишка до кота кумою. Треба відмовитися. Але Немо так щиро сміється: “Думаєш, заманюю тебе у свою спальню? Ні, я б, звичайно, не проти з тобою й до спальні. Але це від тебе залежить. Тільки від тебе. Хіба я на ґвалтівника схожий? Щоб ти ото не вагалась і не позирала на мене так спідлоба, доводжу до твого відома, що я тільки відвезу тебе до себе й одразу поїду з дому. У мене сьогодні в місті ще справ вище голови. Ферштейн?” Я погоджуюся.

Про всяк випадок запам’ятовую дорогу, дивлюся на спідометр «лексуса». Сім із половиною кілометрів від міста західною трасою. Поворот наліво. Пагорб, на ньому криниця з березовим журавлем. Спуск донизу. Високий мур ліворуч. Чорні металеві ворота, що слухняно відчиняються перед автівкою, як паща велетенського звіра, і впускають її у свої володіння. Без пульта звідси не вибратися. Але он праворуч хвіртка художнього литва з якимось грізним ящером, що розчепірив лапи й вишкірив зуби. У разі чого можна спробувати втекти через неї…

За ворітьми панно, викладене кольоровою плиткою, наче величезний килим. Ним автівка підкочується до будинку з чорним дахом і чорними тонованими вікнами. Бр-р-р… Не садиба, а якесь гніздо давнього ящера, що дивним чином зумів вижити, мімікрувати в нових умовах, пристосуватися до них і шкірити тепер на нову епоху свої страшні зубиська. Ворота зачиняються, натомість відчиняються двері гаража в цоколі. Ще мить – і «лексус» опиняється в залитому світлом бункері, оздобленому світло-сірим мармуром. “Наче гробниця Тутанхамона”, – подумала я й аж здригнулася. Просто з гаража дерев’яні сходи ведуть нагору, до помешкання.

– Ну ось моя галерея. Тут і твоїх кілька копій висять, – каже Немо, але в галереї не затримується, хутко, якось аж надто поспішливо проводить мене через неї до сусідньої кімнати.

Та я вже встигла побачити: “Маки” – то не копія. На одному з маків у самому низу я з’єднала дві чорні тичинки тонюсінькою лінією, щоб вийшла велика літера «А», перевернута догори. Анжела. На всіх своїх копіях я залишила такі знаки. Але на цій картині її немає. Отже… Тут оригінал. Треба б подивитися на інші полотна. На ходу проводжу очима по стінах галереї – і раптом у мене підкошуються коліна, я хапаюся за одвірок, притуляюся до нього. Господи…

– Посковзнулася? – сміється Немо й зачиняє двері зали-галереї на ключ. – Тут такий паркет, що можна кататися, як на ковзанці. – Ну ось тобі й майстерня. Це мольберт, це фарби, а це… полотно.

– Полотно? Але на цьому полотні портрет! – здивувалася я.

– А ти на ньому намалюєш замок. Ось цими фарбами. Так-так, акварельними. Бачиш, яка історія, Анжело. Один мій добрий приятель із Польщі розшукав тут своє родове коріння. Знайшовся й портрет його якогось там прапрапра… Але річ у тому, що цього діда чи прадіда (я не запам’ятав, кого саме) ніяк не можна перевезти через кордон до коханого внука чи правнука. Ти ж знаєш, давні картини, які становлять якусь мистецьку цінність… І всяке таке… Ну кому він тут потрібен, цей портрет? Нікому. А там його рідня порошинці не дасть на нього впасти, молитися на нього буде, але… Одне слово, пообіцяв я допомогти приятелеві. А тебе прошу допомогти мені. Ми ж із тобою не перший день знайомі… Правда ж?

Я ще не маю диплома мистецтвознавця. Але не знати, що переді мною Людовик Радзивілл з Олицької колекції… За кого ж він мене має, цей власник чорного будинку з гробницею Тутанхамона?

Нервова дрож пробігає попід шкірою, та я не даю їй вирватися назовні. З мене кепська актриса: ніколи не вміла прикидатися, хоч у дитинстві й дуже любила декламувати на сцені. Але тут у мені невідь-звідки з’являються артистичні здібності.

– Правда ж, – кажу спокійнісінько. – Ці дурні митні закони… Але якщо можна допомогти людині, то чому б не допомогти? Сімейні реліквії – це ж святе.