Читати книгу - "Доки смерть не розлучить нас"

було зосереджено значно більше військових частин совєтів, а у напрямку Володимира і Ковеля. Ця звістка дуже схвилювала мене з Тарасом, адже ми потерпали за долю своїх близьких. Тому те, що ми вирушаємо додому вже цієї ночі, і вирушаємо не самі, а разом з Петром, потішило нас неймовірно. Виявилось, що Петро отримав завдання терміново відбути до Сокаля. А оскільки потяги у тому напрямку, як він і передбачував, скасували, то півдороги до Володимира ми мали йти разом.

– Я знаю, як іти зі Львова до Сокаля манівцями, бо це один із давніх наших маршрутів, – розповідав Петро. – Зазвичай ми долали цю відстань за дві доби з зупинками на перепочинок. Проте зараз, коли нам доведеться йти найбільше полями й лісами, такий похід забере удвічі більше часу. Та поспішати не варто. Головне, не попастись на очі ні енкаведистам, ні німцям.

– Дарина залишається у Львові, – продовжив Петро. – Як я і казав, вона буде вашою зв’язковою. Тільки не знаю, коли нам вдасться вийти на зв’язок…

З будинку на Левчанівській виходили після опівночі. Як і було домовлено раніше, Дарина залишалась у їхній квартирі. Вона обійняла на прощання Петра і мене, а з Тарасом на хвильку затрималась. За кілька хвилин він приєднався до нас у темній підворітні. Тепер слово було за Петром, який чудово знав місто включно з його дворами, переходами і навіть підземними комунікаціями.

Місто наче вимерло, проте це не вводило нас в оману, адже ми розуміли, що на вулицях будь-якої миті можуть з’явитись військові патрулі. Та завдяки Петровому знанню львівських дворів і провулків ми вже за якусь годину були на Збоїщах, за якими починався тракт на Жовкву і далі на Сокаль. Зійшовши на пагорб, за яким уже були поля, Петро, Тарас і я, не змовляючись, зупинились і подивились на місто, що залишилось позаду. Освітлене лише місячним сяйвом, воно видалось мені таємничою істотою, яка причаїлась між Високим Замком і пагорбом, на якому ми стояли. Я звів догори правицю і помахав нею на прощання.

Сім діб йшли ми до Сокаля, переважно, як і казав Петро, ночами, і ще майже стільки ж добирались від Сокаля до Володимира. На щастя, нам не зустрілись по дорозі ні совєцькі, ні німецькі військові, хоча кілька разів ми чули гул танків і автівок з боку доріг, від яких намагались триматись подалі. Останню ніч з Петром ми провели на хуторі під Сокалем, а далі роль провідника взяв на себе Тарас, який раніше частенько приїжджав з батьком на ярмарок у це галицьке містечко, що верст за шістдесят від Володимира.

Неподалік Вощатина, від якого до Володимира вже було рукою подати, ми з Тарасом мало не зіткнулись з трьома радянськими прикордонниками. Вони вигулькнули під вечір з прилугового верболозу так зненацька, що ми заледве встигли заховатись за невеликим пагорбом. Один з прикордонників, видно, був офіцером, бо мав при боці кобуру з пістолетом, двоє інших несли на плечах гвинтівки. В офіцера була перебинтована рука, а один із солдатів тягнув праву ногу. Всі вони виглядали дуже стомленими. Озирнувшись навколо, офіцер щось стиха сказав своїм підлеглим, і вони попід лугом подались у бік села. Складалося враження, що цей молоденький лейтенант непогано знає місцевість.

– Улас якось казав мені, – прошепотів мені на вухо Тарас, – що один з офіцерів тутешньої прикордонної застави одружився на дівчині з Вощатина. Напевно, це він і є. Вирішив у тещі якийсь час пересидіти…

– Виходить, німці вже у Володимирі, – висловив я свій здогад. – Тоді йти відразу в місто нам не варто. Давай звернемо на Федорівку, зайдемо до Уласа. Він і розповість, що тут і як.

– Та я так і хотів запропонувати, – погодився Тарас. – Звідси вже недалеко до його обійстя. Я знаю, як іти. Тільки дочекаємось тут, коли вже зовсім стемніє.

Споночіло, коли Тарас тихенько пошкрябав у вікно кімнати, у якій зазвичай спав Улас. За мить воно відчинилось, ніби наш товариш чекав на нас.

– Це ми з Володьком, – прошепотів Тарас до знайомого силуету, який вималювався в рамі вікна.

– Я вже кілька днів чекаю, – так само пошепки радісно відгукнувся силует. – Бач, таки вгадав, що ви відразу будете добиратись додому. Навіть час вашого прибуття приблизно вирахував. Та й знав, що мою хату ви не минете.

Улас, подавши руку спочатку Тарасу, а потім мені, допоміг нам забратись у приміщення і щільно зачинив віконниці.

– Ну, зі щасливим прибуттям, побратими мої любі, – обійняв він кожного з прибульців. – Зараз щось перекусите – і до справ. Бо справ у нас тепер сила-силенна. Настав час діяти.

Продуктові припаси у нас закінчились іще вчора, тому ми без зайвих припрошувань взялись за заправлений старим салом борщ зі свіжими вишнями та смажений бочок, заїдаючи всю цю смакоту випеченим на черені домашнім хлібом з натертою часником хрумкою скоринкою. Улас з добродушною усмішкою спостерігав за зголоднілими друзями, підливаючи в кружки з глиняного глечика холодного узвару з груш і яблук зі власного саду.

Коли вечеря закінчилась, Тарас нетерпляче глянув на Уласа.

– Тепер розповідай, друже. На останні новини ми ще більше голодні, ніж на борщ.

Як очільник місцевого осередку ОУН, Улас багато знав про стан організації та її готовність до останніх подій на теренах Волині. Та найперше ми прагнули почути про те, що відбулось протягом цих двох тижнів у Володимирі і повіті, що, зрештою, чекає тут на нас, двох вчорашніх львівських студентів. У тому, що ми почули від Уласа, було й довгоочікуване: починається справжня боротьба. І починається вона уже завтра.