Читати книгу - "Заборонені чари"

його довелося прискорити. Як стало відомо, Чеслав удався до вельми ризикованого кроку і спорядив половину вірного йому війська на перехоплення зведеної армії південців, яка під проводом князя Далмаційського прямувала на північний захід, щоб в околицях Данузвара приєднатися до основних сил противників узурпатора. У відповідності з цим планом, Стен та його союзники мали покинути Цервениград лише за тиждень, проте з огляду на нові обставини вони мусили вирушити негайно, щоб вчасно прийти на допомогу південцям. Саме на факторі часу ґрунтувався хитрий розрахунок князя Чеслава — але, на свою біду, він уявлення не мав, що у Стеновому розпорядженні є швидший і надійніший спосіб зв’язку, ніж гінці чи поштові голуби…

Маріка провела з братом майже півтори години, вони прагнули якнайповніше насолодитися товариством одне одного, бо відтепер уже не зможуть бачитися та часто, як досі. У Цервениграді Стен мешкав у будинку місцевого купця Арпада Савича, члена Ради Дванадцяти, і портал завжди був до його послуг. А під час походу доведеться вдовольнятися рідкими та короткими зустрічами в тих випадках, коли військо зупиниться на привал у місті або селищі, де мешкає бодай один Конор — та й то не кожен, а лише той, кому можна довіряти.

І тим важливіше, твердила собі Маріка, чимшвидше завершити налагодження порталу, щоб Стен не гаяв дорогоцінні хвилини в очікуванні, поки вона дійде до бібліотеки, а потім ще спуститься в підземелля — і це не рахуючи часу, потрібного їй для того, щоб спершу навідатися в Мишковар і перевдягтися в нормальне тамтешнє вбрання. А коли запрацює новий портал, вони вже зможуть зустрічатися в Алісиній кімнаті. Власне, Маріка ще від самого початку пропонувала братові самому приходити в Норвік. Стен знав про дивну різницю в плині часу між двома світами і погоджувався, що так вони зможуть довше бути разом, але постійно знаходив якийсь привід, щоб не змінювати місце зустрічі. І Маріка розуміла чому — вона сама мала необережність проговоритися братові, що майже всі побачення їхньої матері з сером Генрі відбувалися в цій бібліотеці, а Стен аж ніяк не палав бажанням опинитися в кімнаті, де роками коїлася така болюча для нього подружня зрада…

На цю думку Маріка сумно всміхнулася, машинально поправила зачіску і, діставши з кишені ключа, рушила до виходу. Біля дверей вона зупинилась і, перш ніж відчинити їх, уважно прислухалася. Іноді Маріка забувала це робити, і в таких випадках обов’язково з кимось зустрічалася. А коли перевіряла, то зазвичай коридор був порожній.

Утім, цього разу обережність виявилася не зайвою. Зовні хтось був. І цей „хтось“ стояв попід стіною коридору, прямо навпроти дверей бібліотеки. Маріка вирішила трохи зачекати, але „хтось“ нікуди не йшов, навіть не рухався з місця.

Так минуло хвилин п’ять. Ситуація не змінювалася і це насторожувало. З якого побиту „хтось“ так уперто стирчить біля замкнених дверей, ще й у холодному, неопалюваному коридорі? Чого він чекає? Чи, може, кого? Невже її?..

Маріка підійшла до масивного письмового столу XIX сторіччя і підняла зі старомодного телефонного апарату слухавку. Гудка не було — як на лихо, внутрішній зв’язок знову вийшов з ладу. Кілька разів натиснувши й відпустивши важіль, Маріка розчаровано повернула слухавку на місце. Поганивши себе за те, що не прихопила з собою мобільного телефону, вона зосередилась і спробувала подумки викликати Алісу.

Маріка, мабуть, дуже здивувалася б, якби отримала відповідь. Звідси до житлового крила було далеченько, а кузина ще кепсько володіла мистецтвом обміну думками, яке тут (поняття „тут“ і „там“ для Маріки щоразу мінялися місцями при переході з одного світу в інший) називали телепатією, і могла почути надіслану їй думку лише на відстані не більше десяти метрів.

„Що ж, нічого не вдієш,“ — вирішила Маріка. Вона повернулася до дверей, відчинила їх — і відразу зрозуміла, що гість у коридорі справді чекав на неї.

Це був високий ставний хлопець років двадцяти п’яти, світлий шатен з синіми очима. Одягнений він був просто, без претензій, але зі смаком. Щоправда, простота його вбрання була оманливою — один лише „скромний“ костюм коштував близько тисячі фунтів, а непримітний годинник на його лівому зап’ястку був золотим „Ролексом“.

Побачивши Маріку, хлопець тепло всміхнувся і сказав:

— Вітаю, Маріко. Я вже зачекався тебе.

Кейт Волш був одним з небагатьох її тутешніх знайомих, хто правильно вимовляв її ім’я. Маріці це подобалося. А втім, їй подобалося в ньому не лише це.

— Привіт, Кейте, — відповіла вона, зачиняючи за собою двері. — Давно приїхав?

— Десь годину тому. Шукав тебе, але ніхто, включно з Алісою, не знав, де ти. Лише Браєн припустив, що ти, можливо, знову замкнулась у бібліотеці. От я й вирішив зачекати тут.

— То це ти стукав? — навмання запитала Маріка.

— А ти чула?

— Так, — збрехала вона. — Але не знала, що це ти. Думала, хтось із обслуги чи екскурсантів, і не хотіла відволікатися.

— Я називав себе.

— Даруй, я не розібрала. Двері дуже щільні. — Маріка відчула, що останній арґумент прозвучав не дуже переконливо, і поквапилася змінити тему. — А з якої нагоди ти так вирядився?

Завдяки своєму аристократичному вихованню і вродженому тонкому смаку, вона швидко розібралася в усіх нюансах тутешньої моди і непомильно відрізняла вишукано-скромний одяг від просто скромного.

По всьому було видно, що Кейт чекав на це запитання. Його усмішка стала аж надто приязною, і Маріка відразу збагнула, що Кейтова відповідь їй геть не сподобається. Так воно й сталося.

— Мої батьки запрошують тебе до нас на вечерю. Сьогодні. Вони хочуть познайомитися з тобою.

Маріка тихо зітхнула. Кейт уже не вперше намагався заманити її до себе додому. Останнім часом це стало в них на зразок ритуалу: щоразу вона відмовляла йому, а натомість погоджувалася піти з ним до ресторану, в оперу чи в театр. Проте зараз усе було серйозніше — запрошення виходило не від Кейта, а від його батьків, які з цієї нагоди напевно перепланували свій день. Відмовляти їм було дуже незручно —