Читати книгу - "Джовані Трапатоні"

— Мовчи, все буде крем-брюле… Я це гарантую… — ніжно прошепотіла онучці баба Ганя.

— Ви почули мій наказ? — досить грубо запитав у пані Ганни роздратований марнуванням часу полісмен. — Ваші документи!

— Так-так, шановний, прошу, — самовпевнено відповіла баба Ганя та, діставши якесь посвідчення, простягнула його худорлявому.

Полісмен, узявши до рук червоне посвідчення, уважно заходився його вивчати, раз по раз здивовано та розгублено зиркаючи на бабу Ганю.

Пані Ганна, заповнюючи паузу, красномовно нахилилась до вишуканої брошки, що прикрашала її кофтину, та багатозначно пробубоніла: «Сьомий, я вже на місті… Прикриваю тебе ззаду…»

Худорлявий полісмен, уважно дослухавши кінець бубоніння баби Гані, ще раз розгублено кинув погляд у посвідчення та захоплено простягнув його хазяйці.

— Маю честь! — шанобливо козирнув він, витягнувшись струнко.

— Дуже добре, — не за уставом відказала панні Ганна та, повернувшись до Лади, тихо додала: — Запам’ятай, мати честь і казати, що ти її маєш, це зовсім не одне й те саме. Зрозуміла?

— Ба, це ти до чого?

— Це я з приводу виховання, — серйозно пояснила бабця. — А то з цими клопотами і пограбуваннями про головне геть забуваєш, — сама себе посварила пані Ганна та знову розвернулася до полісмена.

— Щось серйозне? — по-змовницьки нахилившись до неї, ледь чутно запив він.

— Шпигунські терористи — вкрай незрозуміло, зате багатозначно, прошепотіла у відповідь пані Ганна.

— Нас не попереджали… — розгублено чи то запитав, чи то ствердив худорлявий полісмен.

— Вас попередять… — безапеляційно мовила вона і, загадково повівши бровою, додала:

— Якщо у цьому виникне потреба.

— Я зрозумів… — перелякано погодився полісмен.

Зненацька баба Ганя знову нахилилась до брошки та пробубоніла:

— Буран, я Ластівка… Сьомий зайшов у будинок… Дванадцятий веде теля…

Досі невідомо, чому саме ця фраза «Дванадцятий веде теля» так приголомшливо подіяла на полісмена. Але саме після цих незрозумілих слів він остаточно впав у несвідомість. Став знервовано озиратись та підозріло вдивлятись у перехожих.

— Може, це… Того… Як його? Потрібна допомога? — ледь сформулював він несвідомий потік своїх думок.

Пані Ганна, певно, не знаючи, що відповісти на цю недоречну пропозицію, знову нахилилася до брошки:

— Буран, прикрий дванадцятого… резидент рушив на Астру… Сиріус просить допомоги… — по-діловому прошепотіла вона, але, збагнувши, що від полісмена так легко не відчепишся, суворо запитала:

— Зброя є?

— А то ж як… — трохи ображено, але рішуче відповів худорлявий. — Усе як має бути — і зброя, і бойові набої…

— Ваше прізвище? — запитала баба Ганя.

— Прапорщик Пасько! — з готовністю відрекомендувався полісмен.

— Значить, так, прапорщик Пасько… Негайно переміщуйтесь у зону залізничного вокзалу, — впевнено скомандувала баба Ганя та знервовано забарабанила пальцями по брошці. — Можливо, вони спробують захопити уночі вокзал…

— Та ну… — перелякано прошепотів Пасько, і його обличчя негайно відобразило осягнення жахливої підступності підлих терористів. — Невже таке можливо?!

— Візьміть себе в руки! — підбадьорливо, але трагічно наказала баба Ганя. — Якщо на вокзалі все спокійно, обережно переміщайтесь на Головпоштамт…

— Невже й Головпоштамт?! — геть знітився Пасько.

— Візьміть себе в руки! — знову, вже категорично, наказала пані Ганна. — Глобальний тероризм — це вам не трамвайні безквиткові зайці! Це — ого-го що! І навіть більше! Ясно вам?

— Ясно, — приречено відповів Пасько та витер рясний піт з чола.

— Виконуйте! — скомандувала баба Ганя. — І ось що… Ось цей мікроскоп, — вказала вона на товстенького, що весь час розглядав її машину, — цей мікроскоп теж з собою прихопіть! Бо він вже дірку проглядів у нашому конспіративному авто!

— Це сержант Ясько, — схлипуючи, пояснив худенький полісмен. — Відмінник стройової… Чудово грає на баяні, має другий розряд по шашках…

— Баян — це прекрасно… — стомлено відповіла баба Ганя прапорщику. — Тож беріть баяніста з собою та рушайте. І пам’ятайте: Батьківщина вас не забуде!

— Сержант Ясько, за мною! — рішуче скомандував прапорщик Пасько. Потім іще раз кинув захоплений погляд на чарівну брошку, пустив скупу сльозу та прошепотів:

— Служу Вітчизні!

— Дуже добре, — знову не за уставом відповіла пані Ганна. Але її вже не почули. Прапорщик Пасько та сержант Ясько миттєво зникли в напрямку вокзалу.

— Запам’ятай, онученько, служити своїй Вітчизні — священний обов’язок кожної людини, — повернулася бабця до Лади. — Але служити, а не прислужуватись.

Це не одне й те саме… Це по-перше, а по-друге: суди про людину не за її словами, а за її вчинками. Те, що і як вона робить, визначає її суть. За красномовством майже завжди ховається нікчема і зрадник.

— Це ти до чого? — розгублено запитала Лада.

— Це я знову задля виховання.

— Що за посвідчення ти йому показала?

— ГРУ — головне розвідувальне управління, — сумно відповіла бабця.

Лада узяла посвідчення, аби роздивитись, та одразу чомусь розсміялась.

— Тут написано, що ти генерал ГРУ! Це ж безглуздя цілковите! Просто сміх!

— Це не сміх, онученько. Це — трагедія.