Читати книгу - "Енна. Дорога до себе"

тільки Клаповух уже на тому світі — його не стало невдовзі після того, як я поїхала. Того дня, коли мене повезли в «бобику», Клаповух мчав слідом аж до Кущівців. Грицик так довго бігти не міг, але він ішов і йшов дорогою, бо знав, що Клаповух десь та й зупиниться і його треба буде забрати додому. Ввечері Грицикова мама принесла Клаповухові їсти, але він нічого не хотів. Не їв ні другого, ні третього дня. Навіть на кроляче м’ясо не дивився.

«…Бабуся каже, що Клаповух помер, бо дуже перетрудився, коли довго біг. Він же раніше ніколи не бігав так далеко від дому. От серце й не витримало. А мама каже, що коли голова кинув Клаповуха через ворота у двір, то щось йому відбив усередині. А я думаю, що він не витерпів розлуки. Я теж тебе люблю. Але я все витерплю і буду жити. А колись, коли ти виростеш і повернешся додому, ми з тобою поженимося.

У вашій хаті тепер буде сільська бібліотека. Але як ти приїдеш, то ми її заберемо. А якщо схочеш, то я тебе заберу до себе. Я вже говорив з мамою, вона каже, що це нормально, коли молодий приводить молоду до своєї хати.

До побачення і бувай здорова!

З новорічним привітом Гриць».

Пазл шостий Втеча

На території дитячого будинку незвично тихо. Розпочалися канікули. Зразу після новорічного ранку та привітань Діда Мороза і Снігурки більшість вихованців покинули свої притулківські кімнати. Когось забрали близькі родичі, когось — далекі, когось — узагалі сьома вода на киселі, але сироті будь-яка увага — за щастя. Наближається Різдво. А на Рождество Христове, як говорила колись бабуся Ганна, найбогоугодніше діло — обігріти сироту.

Думаю про Різдво. У нашому селі будуть колядувати, на Василя — щедрувати та посівати. Потому всіх малих колядників і щедрувальників, які втраплять на очі вчителів, мабуть, знову сваритимуть у школі. Як завжди: біля дошки, перед цілим класом, голосно, проте не дуже сердито. Усі розуміють, що так треба, бо ж директор має відзвітувати про роботу вчителів з атеїстичного виховання. Але в нашій Ожинці більшість сільських педагогів і самі святкують, тільки тихцем, у сімейному колі, далі від чужого ока. А що то, скажіть, були б за господині, якби на таке велике свято не наготували шинки і ковбаски, не наварили холодцю та не напекли пиріжків?! А хіба вчительки не господині? А от у дитбудинку, особливо ж у школі при ньому, навіть говорити про Різдво заборонено. Ніби його ніколи не було, нема й не буде на білому світі. Тож я тільки думаю про нього, але мовчу.

Зате залізну пружину дисципліни, закручену в нашому притулку по саме нікуди, нарешті трохи послаблено. Підйом і відбій, звісно ж, навіть під загрозою атомної війни ніхто не відмінить. Лінійку і зарядку — також. Однак не треба маршувати колоною в ногу через увесь двір: від спального корпусу до школи. Не треба вигукувати дружним хором речівки, що їх кожного дня перед уроками змушує повторювати наша директриса Лариса. Ці речівки, мабуть, нічим з нас не витравити, вони вже не тільки в головах, але й у крові — перекочуються жилами і вистукують, як пульс: «Октябрята — Ленина внучата!», «Пионеры — дети новой эры!», «Кто счастливей всех на свете? Мы, страны советской дети!»…

Чергова вихователька пообіцяла, що в неділю нас, залишенців, поведуть у кінотеатр дивитися «Людину-амфібію». А зараз Ніна Василівна плете гачком чергову серветку з білих ниток. Серветок і доріжок у неї вже стільки, що на всі столи дитбудинку вистачило б, якби вона не ховала своє рукоділля в шухляду. Побачити всю її колекцію тепер можна буде тільки восьмого березня на виставці «Умілі руки» в Палаці піонерів.

Медсестра Груня роздає всім по рожевій круглій вітамінці — «щоб здоровішими були», а мені і ще двом дівчаткам по малесенькій білій пігулці на додачу — «лікар приписав» — і виганяє нас надвір подихати свіжим повітрям. Сама ж примощується на кушетці в теплому медпункті і читає книжку. Чомусь Груні не хочеться гуляти у дворі на морозі і дихати свіжим повітрям. Мабуть, тому що вона й так молода і здорова, не те що ми — зелені амеби та блідолиці чахлики.

Нас залишилося небагато. Знехотя граємо у сніжки, без особливого ентузіазму ліпимо сніговика з довгою морквиною замість носа, вкраденою на кухні, і розбрідаємося хто куди. Мене чомусь, як магнітом, тягне до воріт, зачинених на великий навісний замок. Теплої пори в маленькому мурованому пропускнику, схожому на будку, що притулилася ліворуч від брами, зазвичай сидить хтось зі старшокласників. Але зараз він порожній. Стою біля нього, дивлюся за ворота, і раптом мене ніби правець ударив: по той бік дороги, на невисокій сніговій кучугурі сидить світло-рудий собака. Сидить і уважно дивиться на мене.

— Клаповушку! Це знову ти? — запитую здивовано.

Пес ледь-ледь ворушить довгими вухами, веде головою згори вниз і завмирає. Хочу запитати, чому ж він тут, як він міг опинитися біля дитбудинку, якщо ще влітку пішов на той світ. А може, Грицик написав неправду? Може, він хотів, щоб я заспокоїлася, не переживала і не тужила більше за своїм Клаповухом? От і придумав. Авжеж, придумав! Бо ж мій собака — ось, переді мною. На Різдво всі родичі повинні зустрічатися, обов’язково повинні, а в мене нікого