Читати книгу - "Янголи, що підкрадаються"

у вікно. Прозвучав фінальний рядок вірша «І во спасіння душі…» Дивно, як усе міняється — ще років двадцять тому таку «чужорідну релігійну» поезію і на гарматний постріл не підпустили б до нашого радянського радіо. Хоча насправді йдеться в ній зовсім не про релігію. Ох і часи настали — слушно, мабуть, кажуть, що все нове мусить народжуватися в муках. Хоча нічого нового насправді немає на цьому світі. Період первинного накопичення капіталу — що в цьому оригінального? Вовчі закони на вулиці, вовче суспільство, здичавілі люди — все це вже було, і, певно, ще буде, а її непристосованість до подібних обставин — то її біда, тільки її. І її особиста проблема. То хто врятує її душу? Душу Неждани? Хоча, чесно кажучи, дівчинку знівечив зовсім не капіталізм, а одна конкретна жінка, і якби вона, Олена, могла, якби тільки наважилася, то, певно, убила б Майю раніше. Мав рацію Гена: хоч як мудруй, дівчинка, котра в чотирнадцять років закохана у порядок замість якогось кіноактора — є в цьому щось, що глибоко суперечить людській природі. Цікаво, чи усвідомлює Дана, що просто переховується у світі цифр, побоюючись успадкувати материне нехлюйство? Сумнівно. Такі маленькі рахівниці психологію не шанують. Ну, то й не варто їй це розуміти. Їй комфортно у своєму світі — нехай там і живе…

— Дякую за високу оцінку моєї праці, — нарешті озвалася тітка, намагаючись говорити весело й навіть дещо легковажно. — Та я, власне, вже не іхтіолог, хіба за освітою. Сама знаєш. Я прийшла сказати тобі, що завтра починаю працювати інкасатором у банку «Каравела».

— Ти — і гроші? — Неждана забула навіть про дивовижний голос — так шокувала її ця новина. Не те, щоб вона бачила тітчине майбутнє у сфері поштових послуг чи прибирання крамниць, і не те, щоб вона сподівалася на якесь відродження інституту гідробіології, але банк… Дана хотіла щось додати, але тільки пискнула. Тітка засміялася.

— Ну, це ж краще, ніж риб’ячі кишки!

Так і не знайшовши, як це заперечити, Неждана тієї ночі довго лежала без сну. Щось її бентежило — і той голос, яким вона повнилася, як ріка місячним сяйвом, і те, що готує їм майбутнє — їй і тітці. Вона намагалася проаналізувати це, як робила завжди, але ніщо не піддавалося аналізу. Ніщо з того, що з ними відбувалося, не мало жодної більш-менш розумної логіки. Від голосу вона відмахувалася, але від Олениної роботи відмахнутися було не так просто. Тітка-інкасатор — це здавалося майже такою самою фантастикою, як і вона — літератор. Ні, звісно, Дану не могло не тішити те, що дорога їй людина перестане нарешті тягати пудові торби з нікому не потрібними газетами, і, ламаючи нігті, відшкрібати жуйки з долівки в крамниці, її лякало інше. А що, як тітку Олену підставлять? Зараз це дуже поширене явище, це, можна сказати, навіть модно… Обдури ближнього свого, доки він не обдурив тебе — вже повторюють і її однокласники, приторговуючи шоколадками та презервативами. Днями Дана купила з цікавості один, весь у китайських ієрогліфах, і прийшла з ним до тітки. Та спочатку злякалася, потім, насупивши темно-руді брови, мовила: «Сідай, нам треба поговорити», — і, врешті-решт, довго сміялася, зрозумівши, що небога й уявлення не має, що вона придбала. Але все-таки пояснила, що це за тоненька гумка, і чому вона масна. І ось тепер… ця її нова посада — все одно, що пірнати пораненою в басейн з акулами. Олену з’їдять, неодмінно з’їдять, так, що й кісточок не лишиться. І як цьому зарадити? Тітка… вона така непрактична! Це вона тільки вдає із себе «залізну леді», а сусідки кпинять із неї — Дана сама чула — за те, що вона перебирає кавалерами. Та хіба Олена винна, що до неї постійно жонаті чіпляються, ось вона їх і посилає куди подалі, і правильно робить, а ті пліткарки називають її старою дівою, хоча за гороскопом вона — «рак», та й дурниці ті гороскопи… Жінка, яка й досі вважає улюбленою книгою «Багряні вітрила» — ну що їй у банку робити? Хіба підлогу мити, як у гастрономі. Дана не витримала, зірвалася і в самій сорочці буквально підбігла до дверей тітчиної спальні. У щілину під дверима пробивалося світло. Неждана постукала.

— Ти чому не спиш? — долинуло з кімнати.

— А ти? Тобі ж завтра на службу!

— А тобі — до школи. Ну, гаразд, заходь.

Олена сиділа в ліжку з книжкою в руках. Вірніше ні, не так — з друкованим виданням. На обкладинці до пояса голий хлоп зі шрамами на могутньому торсі відгризав губу білявці в настільки відкритій сукні, що краще б та дівка була зовсім голою. Тітка квапливо змахнула з тумбочки кудись за батарею пластинку з пігулками, однак пізно — Дана все одно їх помітила.

— Що читаєш?

— Любовний роман, — Олена відклала книжку, — «Наречена пірата» називається.

— Добре, хоч не кастрата, — необережно брякнула Дана. Нічне читання з таблетками вприкуску могло означати лише одне — у тітки знову болять нирки. — І не шкода ж часу…

— Та годі тобі. Нормальна карамелька, навіть печії не буде. Ти щось хотіла, мала?

— Я? Ні. Так. Я за тебе хвилююся.

— Знаю. Ти, певно, думаєш: «Ось моя тітка, практична, як квадратне колесо, і там її заб’ють», — так? Запевняю тебе, все буде гаразд. Мені ще й зброю видадуть… тобто не мені, але ті охоронці, що зі мною їздити будуть, озброєні, — поквапилася виправитися Олена, побачивши на зосередженому личку небоги перші ознаки паніки. Вона переростає свою дитячу некрасивість, промайнуло раптом у тітки в голові, ще кілька років — і стане красунею, яких мало, шкода, що я цього вже, мабуть, не побачу…

— Ти та зброя — це ще гірше, аніж ти — і гроші, — похмуро заявила Дана.

— Я ж сказала тобі…

— Я чула.