Читати книгу - "Русалонька із 7-В. В тенетах лабіринту"

Ліс був геть не схожий на панський. Звичайнісінькі хащі, тобто ні — непролазні хащі! Дмитро-старший навіть апарата свого — для розшуку металевих деталей — не розпаковував із торбинки: в кущах не скористаєшся! Узяв тільки маленьку саперну лопатку.

Там, трохи нижче, в пологому яру, за словами Дмитра-старшого, була колись річка. Біля неї — селище древніх людей.

— Добре, що акація листя не розпустила, бо тут узагалі було б як уночі! — задирав голову Дмитрик. Але Софійку акація турбувала найменше. Вона ходила по тисячолітній землі!

Ішли майже поповзом, аби не зачепитись головами за колючі кущі. Та й усе одно треба було дивитися вниз: то тут, то там між травичкою з землі визирали черепки.

— Дві паралельні риски — ознака черняхівської доби! — показав узор на одному черепкові Дмитриків тато. — Черняхівці ще славились чорною глиною. Оці грубі, обрізані зверху ножем черепки — для печі. Ці тонкі, гладенькі — для посуду, який подавався на стіл!

Софійка вже повні кишені й повну пазуху назбирала: і тих, що для печі, і тих, що для столу!

— А це — шматки обмазки!

І шматок обмазки взяла!

— А ось — плаский камінь, тут вони….

Ех, жаль, важкуватий! Тепер Софійка розуміла Дмитрикового тата, що той колись не мав куди взяти глека. Якби хоч якийсь мотузочок, щоб тягти його на прив’язі слідом!..

— А в цьому місці я знайшов прясельце: розмальоване п’ятикутничками з різною кількістю крапочок усередині! — відхекувався біля стовбура Дмитро-старший. — Календар їхній був, чи що… Десь недалеко звідси й глек мій прикопаний…

Дядько Дмитро поліз у шалину, але через якийсь час вернувся з новиною:

— Глека й близько нема! Хтось викопав! Ще й добре копав: усе череп’я на купу скидав, чогось серйозного шукав! Навіть ми, чорні археологи, акуратніше ставимось до кожної дрібнички!

— А чого ж тут ще могли шукати? — цікавиться Дмитрик.

— Мало чого, це ж епоха бронзи! Оті защібки, що в нас удома є, ота прикраса для волосся — то ж я на черняхівських поселеннях знайшов. Правда, не тут, а на отому полі біля Вишнополя, де ми по озимині ходили!

— Дядьку Дмитре, а правоохоронців не боїтесь? — якомога чемніше спитала Софійка.

— Ох, дитино! — протер спітнілі скельця окулярів дядько Дмитро. — Та в нас найвищі посадові особи відверто колекціонують археологічні артефакти, навіть заводять приватні музейчики! І, звісно ж, чудово знають, що ці артефакти — ніяк не з державних розкопок!.. Якщо вже судити, то, сама розумієш, не з мене починаючи…

Софійка і Дмитрик тільки дружно зітхнули. Потім знову рушили хащами.

— І осьде копали! — спинилась проти свіжої ями, над якою височіла зневажливо скидана купа черепків.

— Ого! Бачу, тут уже й без нас гарно попрацювали! — розвів руками дорослий Іваненко. — Гляньте, ось було ж цілих півмиски — ні, хтось її вже тепер на шматки розтрощив!

На подібні ями натрапляли весь час, поки ходили лісом. Але Софійка щаслива: завантажилась скарбами — ледве повзе!

— Помогти? — питає співчутливо Дмитрик. У нього знахідок трохи менше, він підбирає не все підряд.

— Дякую, — Софійка, хоч і не дуже охоче, перекидала в кишені його куртки частину своїх коштовностей.

Рушили до машини.

Назад їхали в доброму гуморі: хай і не знайшов Дмитро-старший того, що шукав, хай і розчарувався, але тішився, що цієї весни вперше нарешті вирвався на природу. Дмитрик теж сяяв чорними щасливими очима. Про Софійку й говорити нічого.

Раптом заверещали сирени, і ззаду їхню копійку обігнав здоровенний чорний джип. Обігнав і перегородив дорогу (їхали тією ж ґрунтівкою):

— Стоя-а-ать! — загрозливо опустилось затемнене скло.

Жигулі вже й так зупинились, не йти ж на таран.

— По якому праву тут їздите? — спитали з машини пара затемнених окулярів і… дуло пістолета!

— А що, заборонено? — Іваненко здивувався.

— Разрешеніє імеєтся, питаю? — вийшов здоровань у камуфляжі.

От і заарештують їх за чорну археологію! Таки ж держава є держава, і закон є закон! їй, Софійці, перепаде найдовший термін — мов квочка, нашорошилась над своїм раптовим, нечесно нажитим багатством.

— Який дозвіл, люди добрі? Технічний паспорт, права на водіння, чого вам ще треба?

— Ми не мінти, щоб твої документи перевіряти! — помахав пістолетом здоровань.

— А хто, перепрошую? — допитувався дядько Дмитро.

— Ми — хто нада! Охрана! Стережемо хазяїнів ліс. Понятно?

О! То зіткнулася з Хазяйкою, а це якийсь Хазяїн: чи не забагато, як на один день?