Читати книгу - "Альфонс Цiттербаке, Герхард Хольц-Баумерт"

В цю мить повiдчинялися вiкна у панi Матнер i пана Мiхалака i звiдти залунало:

-- Тихiше! Хай вам всячина! Лиха година!..

Цього вечора я лiг спати сердитий, а вночi не раз прокидався вiд шкряботiння. Так, я добре чув його. Це дзвонив Бруно. Я подумав, що коли вiзьму телефон i Бруно скаже, що до них влiз бандит, менi, мабуть, доведеться побiгти i вигнати бандита. Бруно страшенний боягуз. Я сам упораюся з бандитом, а Бруно сховається пiд ковдрою. Але брати телефон менi не хотiлося. Проте шкряботiння не припинялось. Я взяв коробочку i тихо сказав:

-- Цiттербаке слухає. Що там таке?

У коробочцi -- нiчичирк. Може, Бруно втiк? А може, скоїлося щось ще гiрше? Я вiдчув, як у мене волосся стало дибом, а по спинi наче поповзли мурашки. Я гукнув у коробочку:

-- Бруно, вiдповiдай же! Чи ти ще живий?

Я крикнув, мабуть, занадто голосно. Спалахнуло свiтло. У дверях з'явилася мама, в халатi наопашки.

-- Що тобi, Альфi? -- схвильовано запитала вона i потермосила мене. -- В чому справа?

-- Я... коли з Бруно щось сталося... весь час дзвонить телефон...

-- Що дзвонить?

-- В коробочцi шкрябає, кажу...

-- Що шкрябає? Альфi, тобi приснилося щось страшне. Може, ти захворiв?

-- Ну, а ти хiба нiчого не чуєш? -- запитав я. -- Чуєш, як шкрябає?

-- То ж дощ iде, синку. Дощ то шкрябає, то стукоче у вiкно.

I справдi, надворi йшов дощ.

Мама дала менi випити ковток якогось напою i добре вкрила ковдрою.

-- Тобi щось страшне приверзлося. Хай насниться приємне!

Вранцi я викинув свiй телефон на смiтник. I тут я зустрiв пана Гопфенгайта.

-- Ну як, обмiряли будинок? -- буркнув вiн.

-- То ми проводили телефон, -- зiзнався я.

Пан Гопфенгайт не зрозумiв мене. Зате Бруно добре зрозумiв, коли я йому сказав:

-- Можеш дзвонити кому хочеш, а менi зась!

-- Чому це? -- здивувався вiн. -- Учора ввечерi у тебе дзвонило? Я дзвонив, але ти знову не взяв трубки.

Що менi довелося пережити через "шахрайську гумку"

Якось приїхала до нас iз Захiдної Нiмеччини моя двоюрiдна бабуся Паулетта. Бабусi завжди хорошi. Я люблю бабусь i бабусю Паулетту теж, хоч вона завжди приносить нам прикрощi. Але тут я не винний. Бабуся Паулетта завжди сперечається з татом. Вона починає:

-- Ось ви, злидарi зi Сходу...

I не доказує, бо тато гнiвається i в розмову втручається мама:

-- Тiтонько, коли ти, нарештi, все зрозумiєш?

Та цього разу винний я сам. Це ж несправедливо! Але дозвольте розповiсти по порядку.

Бабуся Паулетта прибула на великдень. Мама сказала татовi:

-- Паулю, дивись, щоб обiйшлося хоч цього разу без суперечок.

Тато насупився.

-- Це не моя рiдня, а твоя, тiтка Паулетта -- твоя тiтка, але коли у неї такi дивнi погляди, я не можу мовчати.

Гостювання тiтки Паулетти почалося без пригод. Вона прибула, i спершу все було гаразд.

-- Ну, як у вас справи? Нiчого хорошого, правда ж? -- усмiхаючись, запитала бабуся Паулетта i витягла чималу пачку маргарину. -- Це вам знадобиться. Тут же його нема.

Цiлком спокiйно тато сказав:

-- Дорога тiтко Паулетто! Ти у нас бажаний гiсть, але ж ти нiчогiсiнько не знаєш про те, що дiється в свiтi.

-- Будь ласка, -- звернувся вiн до мами, яка сидiла зiщулившись, -- принеси сюди нашу каструлю з маргарином, а також смалець i масло, хай тiтонька побачить на власнi очi.

Тiтка Паулетта побачила.

-- Ну, гаразд, коли так, -- сказала вона, -- але у мене є щось для нашого дорогенького Альфi. Цього у вас точно нема! -- I вона витягла пакетика, вдвiчi бiльшого за сiрникову коробку.

-- Це справжня американська жувальна гумка! -- урочисто проказала бабуся.

Тато не витримав:

-- Цього ще у нас не вистачало, американської гидоти! Альфонс же щелепу собi вивихне.

Про всяк випадок я сховав пакетика в кишеню. Менi кортiло скуштувати, яка вона на смак. Я пiшов у вбиральню i оглянув пакетика. "Шахрайська гумка" -- було написано на ньому. Безглузда назва. Витяг плиточку. На смак солодке. Чи не те саме, що й нашi м'ятнi таблетки? Я швидко облизав цукрову пудру -- її було дуже мало. Пiсля четвертої плитки остаточно переконався, ця гумка справдi шахрайська, i мало не викинув усей пакетик.

Я вернувся до кiмнати. Тато i бабуся Паулетта саме говорили про квартирну плату.

-- О, ви навiть уявити собi не можете, якi в нас чудовi квартири.

-- Хай так, -- не заперечував тато. -- А яка квартплата?

Бабуся образилась i замовкла. А я вставив:

-- Тато має рацiю, а жувальна гумка -- то казна-що. Зовсiм не смачна. Найкраще проковтнути її одразу, як злижеш цукрову пудру.

-- Альфi, -- стурбувалась бабуся Паулетта. -- А ти, бува, не проковтнув тiєї гумки?

"Що за дурницi, -- подумав я. -- Всяку їжу треба ковтати. Хай то буде що завгодно: цукерка, шоколад чи щось iнше".

-- Гумку треба тiльки жувати! -- вигукнула бабуся.

-- Чому тiльки жувати? -- здивувався я. -- Жують же для того, щоб з'їсти. Пережоване має бути в шлунку.

-- Та нi ж бо! -- схвильовано скрикнула бабуся Паулетта. -Жувальна гумка тiльки для жування!

Якесь безглуздя та й годi.

-- Скiльки ти з'їв? -- злякано запитала бабуся.

-- Ну, так... чотири плитки чи п'ять.

-- Ой горенько! -- скрикнула бабуся i кинулась до мами на кухню. -- Альфi проковтнув жувальну гумку! У нього ж залiпиться кишечник... Негайно клiзму i заварити м'ятний чай... чи викликати лiкаря?

Хорошi справи! Мене вкутали теплими хустками, дали випити гiркуватого чаю. В мене у шлунку бурчало i булькало. Тато вийшов. Вiн був дуже сердитий. Мама прикладала менi до живота теплi компреси, а спантеличена бабуся Паулетта розповiдала казки про снiгурочку, про малого Ганса i його сестричку Грету. Все це було для мене така мука, а надто бабусинi казки.

-- Скажи, а як же користуватися жувальною гумкою? --