Читати книгу - "Трансгалактичний розвідник, Єжи Брошкевич"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Біжімо.
Вони помчали до Камери. Раптом Йон, що біг перший, схопив дівчину за плече.
— Глянь-но! — мовив він, показуючи на рухому стежку, ту саму, що її перед кількома хвилинами Алька обережно обминула.
— Що?
— Вона рухається не в той бік, що повинна рухатись, — сказав хлопець.
Алька лише кивнула головою.
— Тепер сюди, — мовив Йон і звернув убік від лабораторій.
Вони бігли рівною, пружною, як губка, алеєю.
— Як ти гадаєш, що все це означає? — спитала дівчина.
— Всього можна сподіватися, — відповів Йон.
Вони бігли поруч, як два бігуни: швидко, але без поспіху, з усієї сили, але рівномірно. І тільки перемовлялися короткими словами.
— Всього можна сподіватися, — знову сказав Йон.
А за мить Алька спитала:
— Чи то… “Розвідник?”
— Ні.
— Ну звичайно, — погодилась дівчина. — Адже він пробує нас застерегти. Однак…
— Що однак? — спитав Йон.
— Чи він часом не прикидається?
— А ти як думаєш? — у свою чергу спитав хлопець.
— Думаю, що ні.
Йон кивнув головою. Проте обличчя його було похмуре.
— Всього можна сподіватися, — сказав він.
— Про що ти тепер думаєш?
Йон не відповів. І тільки тоді, коли вони вийшли із заростей, що оточували лабораторії, і побігли великою заквітчаною лукою у напрямі великої бані Головної Камери, що видніла здалека, озвався майже пошепки:
— Я спочатку думав, що це… чужинці.
— Які чужинці?
— З космосу!
Алька аж зупинилася з подиву, Йон не чекав її, і вона насилу догнала його — адже вони пробігли вже близько кілометра.
— Дурниці! — крикнула вона, важко дихаючи.
Хлопець знову не відповів. Він мовчки біг далі. Альці було щораз важче встигати за Йоном.
— Йоне, не біжи так швидко, — попросила вона.
Хлопець відразу зупинився, а коли Алька хотіла бігти далі, притримав її за руку.
— Відпочинь.
Дівчина так засапалась, що не могла й слова вимовити. Вона тільки кивнула головою.
— Бачиш, — пробурмотів він. — Далі вже не біжімо, а ходімо, крок за кроком.
Йон також задихався, але на Сатурні він багато й охоче бігав, тому вже за хвилину міг знову розмовляти.
— Всього можна сподіватися. Але я теж вважаю, що чужинці, якби появилися тут… що взагалі всі ці вибрики надто дурні. Якби хтось завітав на “Розвідника”, то найперше захотів би порозумітися з нами.
— Може, “вони” тільки оглядають “Розвідника”?
— Хто “вони”? Що значить “оглядають”?
— Коли я була мала, — сказала Алька, ніби між іншим, — то хотіла заглянути в кожну іграшку. І кожну псувала.
— Ага. Отже, ти вважаєш…
— Ні, — мовила Алька. — Вважаю, що то все дурниці.
Йон засміявся.
— Ти вже відпочила?
— Так.
— Ну, то гайда!
Вони знову побігли.
— Найважливіше, — сказав Йон, — направити пошкодження… якось дати собі раду…
— З чим?
— Та з тим “чимось”!
— Зрештою, нам нічого так дуже квапитись, — мовила Алька.
Йон не зразу збагнув, що Алька мала на думці, а коли збагнув, то з радості так ляснув її по спині, що вона мало не впала.
— Правду кажеш, — вигукнув він.
— Звичайно, правду, — насилу вимовила Алька, — але навіщо мені ламати з цього приводу ребра?
Йон пропустив її слова повз вуха.
— Адже, — думав він уголос, — важливо те, що ми доженемо Чорну Ріку. Якщо ми не встигнемо врятувати їх тепер, то зробимо це трохи пізніше. В крайньому разі попросимо з Бази нову програму. Адже…
Дівчина знову глянула на Йона досить неприємно.
— Адже, адже… — передражнила вона його. — Адже це було зрозуміло з самісінького початку.
Раптом Йон став як укопаний. Він мав такий вираз на обличчі, наче побачив щось жахливе.
— Справді, це було зрозуміло з самого початку, — прошепотів він.
Алька перелякано побачила, що хлопець зблід. Що його так вжахнуло?
— Що сталося? — спитала вона.
Йон стріпнув головою, наче йому зненацька хтось забив памороки.
— Це неможливо.
— Що? Скажи, що? — підганяла його дівчина.
Хлопець боляче стиснув її за плече. Алька вирвалася від нього і аж крикнула:
— Кажи!
Він глянув на неї, як на зовсім чужу. Погляд у нього й досі був якийсь несвідомий і переляканий.
— Ходи, — мовив Йон. — Зараз скажу.
Навколо них квітла найкраща лука на “Розвіднику”. Вгорі щебетала якась пташка, в траві без упину цвірінчали коники, крикливі, неугавні, зовсім як на Землі, десь на півдні.
— Боюсь, — сказав Йон. — Дуже боюсь, що доведеться просто кричати “рятуйте”.
— Що ти сказав? — спитала Алька. — Кричати “рятуйте”?
Хлопець мовчки йшов далі. До Камери залишилось кілька кроків.
— Розумію. — сказала Алька. — Я вже кричала “рятуйте”, але це не допомогло.
А що за цей час відбувалося в Алика й Робика?
Треба вернутися до тієї хвилини,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Трансгалактичний розвідник, Єжи Брошкевич», після закриття браузера.