Читати книгу - "Сигнали з Всесвіту, Володимир Бабула"

Северсона упав на мармурову дошку над дверима. Викарбувані на ній золоті літери розповідають, що в цьому будинку народився і прожив свою молодість вірний соратник Амундсена, звитяжний борець з крижаними просторами, який віддав своє життя служінню людству і науці. А внизу дошки — свіжа приписка: “…і який був наукою знову повернений життю та людству”.

Знов і знов читає Северсон напис. Радісно й тоскно стискається в нього серце; йому важко повірити, що це написано про нього; як не віриться і в те, що він справді пролежав довгі десятиріччя в кризі Арктики.

І не помічає він, що на нього вже давно з порога лагідно й зацікавлено дивиться сивоголовий дідусь.

— Ну, здрастуй, Лайфе!

— Здрастуйте… — Северсон здригнувся, глянув на дідуся.

— Заходь, любий хлопчику… Я давно вже чекаю на тебе…

Старий узяв гостя за руку, повів до будинку. Северсон ішов за ним, як у півсні. Та ось він стрепенувся:

— Скажіть, звідки ви дізнались, що я приїду?

— А куди б тебе повела твоя перша дорога, як не додому? — посміхнувся дідусь. — Відпочинь після подорожі, а я тим часом злітаю вниз, у містечко, та привезу чогось попоїсти…

— Дякую, дідусю! — щиро сказав Северсон, зворушений не стільки змістом, скільки інтонацією слів старого. — Тільки дуже прошу: нікому ані слова! Не розповідайте про мій приїзд. Все одно мене тут уже ніхто не знає…

Дідусь пішов. Северсон лишився один.

Старий буфет стоїть там, де й стояв, — тільки статуетки та посуд розставлено трохи інакше. У простенькій вітальні все дихає давнім родинним затишком. Правда, стіна проти вікна перетворилась на галерею родинних фотографій. У центрі висять три великі портрети: батька, матері та молодого Лайфа.

Северсон сів за важкий дубовий стіл і перебіг очима по різьблених стільцях. Тут він сидів колись серед сім’ї.

Спогади раптом ніби оживають. Йому здалося, що стіл знову святково сервіровано. Батько піднімає келих: “Отже, за подальше просування по службі, любі друзі!” Та й чому ж не випити: молодший чиновник посів нарешті місце, якого так довго прагнув.

Батько не звик пити: після третьої чарки в нього вже засяяли очі.

— Їжте й пийте, настали кращі часи! — вигукує він радісно.

Однак мати поглядає стурбовано. Нахиляється до батька і шепоче, — на жаль, надто голосно: “Сьогодні святкуємо, а завтра, можливо, знову затягнемо паски… Адже платня збільшилась не набагато. Лише настільки, щоб не повсякчас брати наборг…”

Деякі з гостей почули ці слова. Посмішка тьмяніє у них на обличчях. Якийсь час вони ще веселяться для годиться, а потім один по одному починають прощатися: треба, мовляв, додому; на них ще чекає багато справ…

Ці спогади важкі. Северсон намагається їх прогнати. Він підводиться і йде до вікна.

“Що ж поробляє мій дубок? — спадає йому на думку. — Чи не загинув?”

Біля завалу каміння високо звів свою крону могутній розлогий дуб.

“Скільки часу минуло відтоді, як я тебе, слабенького, дбайливо вирощував?.. Ми лишились тут удвох, навколо нас усе змінилось…”

Крона дерева тихо шуміла, немов хотіла погомоніти із своїм давнім другом. Урочисту тишу дня порушувало тільки цвірінькання горобців, що зчинили за щось сварку.

Северсон сів у траву, спершись спиною об стовбур. Тут часто сиділи вони з батьком літніми вечорами, мовчки поглядаючи на убоге село та долину під ними. Лайфові вона здавалась надто тісною; він прагнув залетіти у невідомі далі, щоб боротись і перемагати. А батько мріяв про те, як було б добре, коли б він та всі його сусіди розбагатіли і могли б жити хоча б так заможно, як фермер Вестерсен…

Але з чого вони могли б розбагатіти?.. Край бідний, життя важке…

І ось тепер тут розляглось селище з розкішними віллами. Ярлсберг перетворився на місто.

На асфальтованій дорозі, що вела з центру селища до горба, з’явилась якась дивна автомашина. Вона мала елегантні обтічні форми і їхала зовсім беззвучно. Придивившись пильніше, Северсон помітив у ній свого нового знайомого.

Зупинивши машину перед будинком, дідусь заніс у хату кілька пакунків і підійшов до гостя.

— Ну, синку, як тобі подобається батьківщина? Розцвіла, як дівчина на виданні, чи не так?

— Справді, розцвіла, дідусю. Насилу її впізнав… А чий воно отой розкішний будинок у центрі селища?

— Та чий же — звісно, наш.

— Ваш?.. Пробачте, а як…

— Ой лишенько, — засміявся дідусь. — Я ж навіть не відрекомендувався. Я — Олафсен.

— Олафсенів я знав добре… — пригадував Северсон. — Вони жили край села, біля струмка. З Альбертом Олафсе-ном я навчався в Осло. Проте Олафсени не були заможними. У них було багато дітей, це правда…

— Наймолодшим з тих дітей був саме я, — посміхнувся дідусь. — А бачиш, я багатий, і не тільки я, а всі в нашому місті. Мабуть, ми не зрозуміли один одного щодо того будинку. Він належить не мені чи моїй родині, а всім у місті. Це — наш Будинок культури… А ота сніжно-біла будова з сонячними вікнами на протилежному схилі — наш Будинок здоров’я, тобто лікарня, як раніше казали. А отой рожевий будинок біля входу в Бйорнсонову улоговину — піонерський палац наших малят… А тепер поглянь на Йотунський горб. Що ти там бачиш?

— Здається, там стоїть обсерваторія…

— Так, наша народна обсерваторія. Люди тепер просто закохані в астрономію. Мої онуки ходять туди щосуботи увечері.

— А що ото за велика скляна будова?