BooksUkraine.com » Класика » Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний 📚 - Українською

Читати книгу - "Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний"

142
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Хіба ревуть воли, як ясла повні" автора Мирний. Жанр книги: Класика. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 27 28 29 ... 111
Перейти на сторінку:
чуба брати...

Пiщани довго не подавалися, а все-таки гене­раль­ської сили не подужали. Тодi вони кинулись до того, до чого ки­дається немiчний. Вони налягли на ноги, - давай тiкати! Знiметься оце чоловiк, майне на вiльнi степи Катериносла­вськi або Херсонськi, або й на Дiн, осели­ться, де знає, а через рiк жiнку з дiтками викраде, - пере­веде туди. Багато тодi накивало п'ятами і одиноких i ці­лими сiм'ями... Тодi й поговiрку зложили: мандрiвочка – на­ша тiточка!


Такi щоденнi безперестаннi мандри дуже ображали генеральшине серце. Вона всiм й усюди жалiлася на невдя­чнiсть "хахлацкава мужичья", на його грубу, звiря­чу нату­ру. Де ж пак? Проклятi "хахли"-гречкосiї не хотiли пахати ланiв милостивої, великородної панiї Польської, по батюшцi - Дирюгиної! У неї в Бородаєвi все народ "руський" - i той слухав, а цi "мазепи" - тiкали!!!


Оже як не мандрували "мазепи", а все-таки бiльше сот­нi сiмей зосталося на розвiд панам Польським, на послу­гу їх примхам та вигадливим примусам. Гене­раль­ський при­каз, з нагайкою в руках, зробив до ладу своє дiло. Вiн розi­м'яв грубу звiрячу натуру; оббiлував її, як овечку; приче­сав, пригладив; натворив цiлу ватагу двір­нi; а з завзятих степовикiв понаробив покiрних волiв, котрi вздовж i впоперек переорювали тепер уже панське нив'я та засi­вали зерном - на прибуток панськiй кишенi...



А й не трохи ж то треба, щоб її наповнити! Сiмейка у ге­неральшi, - аби господи! З нею приїхало два сини – опе­ць­ку­ватi, швидкi, як молочнi телята. Через рiк синiв ге­нера­льша одвезла у науку, а з науки вернулась старша дочка.


- Гей! Кто там? - гукнула генеральша. У порога, як стовп, стояв лакей, у чорному сертуцi, у манишцi з брижам­и, при часах.


- Позвать Потапича! - приказала глухим голосом, з про­тягом.


Лакей вийшов. Незабаром Потапович увiйшов.


- Слушай, Потапич! Вере Семёновне нужно горни­чную.


- Вестима, нужна, - прогув густим басом Потапович.


- Выбери красивую девушку...


- Как прикажете, ваше превсходитство!


- Маладую... лет эдак - шестнадцати... Только паска­рее!


- Слушаю-с.


- Завтра, што-ли...


- Слушаю-с.


- Ну, ступай!


Потапович вийшов.


А вранцi-рано Кирило Очкур з жiнкою, з малими дi­тками проводили до двору, як до гробу, старшу дочку Ган­ну - вродливу, хорошу дiвчину.


На другий рiк приїздить друга дочка, на третiй - третя.


Хто ж буде вичiсувати, заплiтати їх довгi чорнi коси? Хто стягатиме-дiвоцькi керсети? Хто буде вишивати спi­дницi, комiрчики, рукавцi?..


Не минула панського хлiба Омелькова дочка Олеся; ходила за меншою баришнею невеличка дiвчинка – си­рота Уляна, дочка того самого хрещеника, що генерал, - не­хай царствує! - похрестив. В дiвочiй за п'яльцями сидi­ли Стеха, Маруся; ткала килими Гапка. На другiм кiнцi палацу, у ла­кейськiй, нудили свiтом без роботи Петро, Вареникiв син, та Иван Шкляр; а перед самою залою, на стiльчику, сидiв, у лiвреї з золотими позументами, Степан Пугач - молодий, вро­дливий ка­мердинер генеральшин. А в кухнях - скiль­ки!!


Треба подумати, чим ту юрбу голодних ротiв на­году­вати; треба ж їх i зодягти чимсь... А своя сiм'я? Три доч­ки - як голубочки!! Простому чоловiковi треба ро­зумом розкинути, щоб дочцi скриню придбати. А що ж то за дума морочила генеральшину голеву, щоб надбати добра аж трьом генеральським дочкам? Та чи одна у матерi думка! Не держати ж дочок на висадки: треба й про зятiв подумати. Дiвчата - не росада, щоб їх ховати геть од свiту. Дiвчатам треба свiту, - багато свiту... Треба, щоб i їх поба­чили; треба, щоб i вони бачили... Треба, щоб було чим згадати молодий, дiвоцький вiк!


Заклекотав генеральський палац... Музика, аж струни рве - грає; у вiкнах свiтла-свiтла! - здалека здається: го­рить усерединi палац! Саме великий наїзд... Цiле чорне подвiр'я каретами, колясами та повозками заставлено; пiд каретами, позасвiчувавши лiхтарi, грають кучери у хви­льки, у трилисника, або в джгута; у стайнi хрумають конi смачне степове сiно.


А в горницях гостей - нiгде просунутись! Наїхали з Геть­манського гусари; завернув старий Кривинський з цi­лою меткою старих дочок; не забула й Шведчиха, i вона тут з своєю дочкою-кралею; а коло неї вертиться сотничен­ко Саєнко, молодий, чорнявий, веселий, танцюрис­тий; тут же й гетьманського колись полковника Кряжа син Павло походжає з сином полковника Кармазином, що при­їхав на банкет з молодою жiнкою, аж з самого Ро­мна... Не тiльки з Гетьманського, наїздили iнодi до гене­ральшi гостi й з сусiднiх повiтiв.


Генеральша - привiтна хазяйка-хлiбосолка. Кожному ска­же ласкаве слово; до одного обернеться з усмiхом, до дру­гого - з повагою, кожному годить, коло кожного хо­дить... Гостям - привiлля! Хто в карти грає, хто дивиться, iншi балакають то се, то те; там зiбралась купка – роз­казує, якi тепер ледацюги крiпаки поробилися, уверне й гене­ральша своє слово про своїх "мазеп". А в гостиннiй панiйки скрекотять, як тi сороки: без сорома кожного на зубах перетирають... У залу дверi розчиненi, у них натовпилась цiла юрба теж панiйок, нiяк пройти... Пiдмiчаюч­и, хто коло якої дiвчини залицяється, моторнi цоко­тухи шепочуть одна другiй свої думки про любощi, надiї - про шлюби. А в залi розвернулись танцi на всi боки, аж помiст ходором ходить. Тiльки - круть та верть, круть та верть! Гусари недаром наїхали. По танцях, туди вже к свi­ту, як прокричать другi пiвнi, - вечеря. Свiтом тiльки роз'­їжджаються...


Та так справляють не однi iменини (а й тож-то чоти­ри рази на рiк!): справляють на рiздво бенкет, бенке­тують на масницi, на великодних святках. Це великi, проханi бенке­ти. А так гостi - не минав дня, щоб за сто­лом не сидiло душ три або чотири чужих.


Весело, розкiшно жила генеральша. Не сумували й генеральськi дочки, - бо нiколи було. Та й чого його журитися панночцi - молодiй, непоганiй, з великородної сi­м'ї, та й не з порожнiми руками? Правда, чи порожнi в генера­ль­ських дочок руки чи не порожнi, - про те самi вони нiколи не думали, не гадали. За них думала мати, а справджували її думку - бородаевцi та пiщани... Бородаєвцi привозили їй по два рази на рiк "оброки", а пiщани, як тi воли, робили на неї по чотири днi в тиждень, та зносили в двiр курей, гусей, яйця... Чому не гуляти?!


Гуло отак генеральське подвiр'я щось, мабуть, рокiв з п'ять. У старшої дочки почали вже в куточках коло очей складатись ледве примiтнi брижики, похмурнiшав трохи вид... Коли це - приїхав здалека, аж з-за Бородаєва, сусi­да-панок, та й оженився на старшiй. Одгуляли ве­сіл­ля. Пi­ски зроду-вiку не бачили, не чули такого весiлля! Палац

1 ... 27 28 29 ... 111
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний"