Читати книгу - "55, Джеймс Деларджі"

Чендлер сів за Танін стіл і взявся до роботи. Він почувався як пес, що попри постійні знущання ладен побігти назад до свого господаря. Змусив себе зосередитися на роботі, що лежала перед ним. Сержант шукав у базі даних зниклих людей на ім’я Сет, сподіваючись знайти збіг. Пошуковик одразу видав результат. Жодного збігу. Чендлер переналаштував пошук, включивши останні десять років. Щоб убити п’ятдесят чотири людини, зовсім не привертаючи уваги, навіть найвидатнішому генію знадобилося б чимало часу, а Гіт генієм точно не був. Принаймні на те скидалося. Пошуковик знову не видав жодного результату. Жодного Сета. Чендлер вирішив, що наляканий чоловік погано запам’ятав ім’я.

Або навмисно змінив його, щоб відволікти їх.

Роздратований кепкуваннями і тим, що його відсторонили, а потім знову повернули до справ, де він негайно потрапив у глухий кут, сержант відкинувся на стільці. Дивлячись у вікно на далекий Ґарднерз-Гілл, чоловік щомиті нетерплячіше вистукував ногами по підлозі. Нетерплячка подарувала йому нову ідею. Поки що їм не вдалося знайти Ґабрієля, але це не означає, що їм не вдасться знайти місце, яке детально описали обидва чоловіки: повітку для зберігання дров. Можливо, Ґабрієль навіть знову повернувся туди, шукаючи прихистку, впевнений, що поліції не вдасться його знайти.

— Я мушу вибратися звідси, Ніку, — він прошепотів це, хоча Мітч заховався в кабінеті, а Йоган та Сюз по вуха занурилися в роботу. — Я хочу перевірити Пагорб. Вони обидва згадували одну й ту ж хатинку, тож вона мусить існувати.

— Ага, але вони обидва стверджували, що не знають, де вона розташована, — нагадав констебль.

— Вона мусить бути десь неподалік від Черепахової садиби. Там, де Гіта впіймали, коли він намагався вкрасти машину.

— Можливо, я тут новачок і всіляке таке, сержанте, але це велика територія.

— Я знаю, але, можливо, мені вдасться її знайти. Принаймні я можу спробувати.

— А що я скажу йому? — запитав Нік, вигинаючи шию у бік Мітча.

— Що я перевіряю зачіпку.

— Окей… — озвався Нік, але голос його звучав анітрохи не впевнено.

Чендлер узяв свої ключі та куртку і вже був за півметра від дверей, коли з кабінету виплив Мітч.

— Куди це ви зібралися, сержанте?

На якусь мить Чендлер замислився, чи не вигадати відмовку.

— Я збираюся перевірити ліс за фермою, де впіймали Гіта.

Мітчеве обличчя знову скам’яніло, очі забігали туди-сюди, визначаючи, чи є в цій ідеї якісь шанси на успіх, чи це не переможець, до якого йому хочеться приєднатися.

— Я йду з вами.

Чендлер вигадав запасний план.

— Пам’ятаєте Черепаху, Мі… інспекторе? — поцікавився він.

— Черепаху Зіферта? Так, пам’ятаю, сержанте.

— Добре. Але Черепаха вас не пригадає. Він утратив пам’ять. Підстрелив останнього чолов’ягу, який спробував переконати його, що Джон Говард не був прем’єр-міністром. А цей чолов’яга був його брат! — Чендлер прикусив язика, щоб не сказати, що Черепаха спромігся лише влучити братові в руку, і той не висунув звинувачень.

— Я йду з вами, сержанте, — повторив Мітч.

Оце й усе. Чендлер знову мав партнера.

Поїздка в машині була мовчазна; порушити цю тишу Чендлер не наважувався, щоб не бовкнути чогось нерозсудливого в обмеженому просторі, звідки жоден із них не міг утекти.

На щастя, мовчанка виявилася недовгою. Через двадцять хвилин він заїхав на Черепахове подвір’я. Перше, що вони побачили, — першокласний шевроле, прив’язаний до бетонного стовпа, наче кінь, замість того щоб стояти на ручному гальмі. Друге було те, що сам Черепаха не стримів на подвір’ї, тицяючи у них своїм дробовиком. Прізвисько йому дали саме через те, що він завжди був готовий захищатися — з панциром на спині та гільзою в рушниці.

— Пам’ятайте, що він не найбільший прихильник поліції, — нагадав Чендлер, коли вони виходили з машини.

— Я знаю, — кинув Мітч, відганяючи тривогу й розглядаючи подвір’я.

— Тому говоритиму я.

Інспектор не відповів, і вони взялися обережно прокладати собі шлях між напівзруйнованих клунь та механізмів; приземкуватий ґанок похилився убік від дерев’яної будівлі, ніби намагався втекти. Ця ферма потребувала ремонту. І на ній було чимало місць, щоб сховатися.

На півдорозі до фермерського будинку, вийшовши із сітчастих дверей, їх зустрів сварливий стариган. Його дробовик був опущений, але не дуже низько, що свідчило про настрій господаря.

— Що ви тут робите? — поцікавився Черепаха, звично розтягуючи слова; його щелепа скреготіла, як один із молотильних барабанів у комбайнах, що тепер гнили на подвір’ї.

Перш ніж Чендлерові вдалося відповісти, озвався Мітч:

— Ми з поліції, пане Зіферт.

— Я питаю, що ви тут робите, — повторив Черепаха, й кроку не ступивши з ґанку.

— Не проти, якщо ми підійдемо ближче, щоб не кричати?

— Не проти сказати мені своє ім’я, хлопче?

— Черепахо, — утрутився Чендлер. — Це я, Чендлер. Сержант Дженкінс.

Черепаха нахилив голову набік, вивчаючи здоровим оком горизонт, поки друге око витріщалося вперед, сліпе, як у кажана. Зупинившись за десять метрів від нього, Чендлер побачив, що брови у чоловіка намальовані товстою чорною лінією посеред лоба, додаючи йому постійно здивованого вигляду. Він знову зробив це — запалив газову плитку на повну, вистріливши вогняним язиком у своє вже й так обпечене лице.

— І чого тобі треба, Чен’лере?

Мітч повільно підсунувся ближче.

— Ми хочемо, щоб ви зберігали спокій.

— Я був спокійний, хлопче. Я є-е-е спокійний. Чого ви хочете?

Відповів Чендлер:

— Нам треба роззирнутися тут, Черепахо.

Чоловікова голова повернулася, увіп’явшись здоровим оком у Чендлера. Невдалим доповненням було те, що тепер і дробовик був націлений на нього.

— Я не роблю нічо’ поганого. Ви не доведете, що я ту рибку ловив незаконно.

— Ми… — почав сержант. Він глипнув на Мітча, чиї пальці вже стискалися на руків’ї зброї, а очі прикипіли до дробовика та щомиті неспокійнішого старого.

— Ми тут не через це. Нам лише треба роззирнутися.

Інспектор, стишивши голос, буркнув Чендлерові:

— Яка ймовірність того, що йому щось про це відомо?

— Щось між нульовою та невисокою, — так само силувано озвався сержант, націливши погляд на Черепаху, який своєю чергою націлив на них свій дробовик. — Він не з тих, кого беруть у спільники. Браконьєрство — найбільший його гріх.

— Я однаково хочу обшукати тут все, — вирішив Мітч, не зводячи погляду з Черепахи.

— Те, що ми шукаємо, значно далі.

— Я хочу точно викреслити це місце.

— Кажу вам…

— Ти сам казав, що він утратив пам’ять. Наш підозрюваний може бути тут, або він був тут, прикидаючись його сином, тим, який переховував у Сіднеї крадені машини, як я пригадую.

Може, Черепаха і втратив свою пам’ять, але з Мітчевою все було гаразд. Наймолодший хлопчина Зіфертів досі відбував покарання на