Читати книгу - "Я (не) втечу від тебе., Марі Керімей"

Глава 13

Я бігла, не знаючи куди. Ковтала сльози та минала перехожих людей, які з осудом та здивуванням дивилися на мене. Не розумію як, але я зараз стояла під будинком Бегама. Навіть здивувалась, але чомусь пішла до входу. Подзвонила у дзвінок та чекала чогось не зрозумілого. 

Хлопець відчинив вхідні двері та здивовано дивився на мене. Певно я зараз мала поганий вигляд. Бегам кілька хвилин стояв, розглядаючи мене з відкритим ротом, а потім затягнув у дім. 

— Чому ти тут? — запитав розгублений хлопець.

— Давай не зараз, — почала нервувати я. Сама не розуміла, як тут опинилась, але в подруги Олександр знайшов би мене одразу. — Можна я в тебе переночую? 

— Звісно, — почесав нервово потилицю хлопець. 

— Випити щось є? — серйозним голосом запитала. 

— Ще й питаєш! — збуджено вигукнув хлопець та пішов кудись у глиб будинку, а я попрямувала за ним. Ми опинились у просторій вітальні.

Бегам дістав з шафи пляшку вина та налив у келихи. Подав один келих мені та сів на диван. Я сіла навпроти та відпила трішки червоної рідини. 

— Що у тебе там сталось? — Не витримав хлопець, а я підняла брови до верху та закліпала частіше. 

— З Олександром посварилась і не помітила, як опинилась біля твого будинку, — сама не розуміла, чому я говорю правду, але мені чомусь ставало так спокійно. 

— Приємно чути, що мій будинок ти обрала на рівні підсвідомості, — промовив Бегам та посміхнувся. 

— Скоріше від безвиході, — зітхнула.

— Немає значення, — мовив хлопець. 

Ми трохи сиділи та розмовляли про всіляке, щось нейтральне, поки Бегам не вибив у мене землю з-під ніг.

— Ти сьогодні така красива, — сп'яніло заговорив той. 

— Напевно, нам уже досить пити, а то ти несеш усілякі дурниці, — усміхнулась та встала з дивану. — Де мені спати? — Запитала хлопця, бо не хотіла, щоб це його захоплення зараз перейшло у щось більше. 

— Я тобі покажу, — він встав за мною та повів мене на другий поверх. Завів у одну з кімнат та приніс свою піжаму. Ну хоча б щось, бо в сукні спати буде не зручно. Подивився ще з хвилину на мене та зник за дверима, а я попленталась у душ. Надягнула піжаму на мокре тіло. 

Лягла я спати з тяжкими думками, але вирішила все ж про все подумати завтра. Не варто зараз мені ще пів ночі, яка залишилась, проплакати. Я віддалась сновидінням. Заблукала у сні.

Ранком я прокинулась від настирливого стукоту у двері. Розплющила очі та сіла на ліжко, потираючи обличчя руками та пригадуючи вчорашній день, а потім пошкодувала, що почала згадувати. Знову стукіт. 

— Заходьте, — мовила досить голосно, аби мене почули. У кімнату зайшла досить гарна жінка. Я засоромилась та ледь не сховала обличчя під ковдру. 

— Доброго ранку, — усміхнено привіталась вона. — Мене звати Клариса Вікторівна. Я мама Бегама, — назвалась жінка, а я зніяковіло кліпала очима. 

— Доброго, а мене Меланія, — розгублено привіталась та почервоніла здавалося до кінчиків пальців. 

— А ви я так розумію дівчина Бегама?  — зацікавлено запитала вона.

— Я його... — я навіть не знайшла, чим себе виправдати. Просто кивнула цій милій дівчині, а вона присіла на ліжко біля мене. 

— Ну нарешті, а то ми з його батьком думали, що він ще не скоро заведе собі дівчину, — засміялась жінка та прикрила вуста рукою. Я лише кліпала очима. — А ви давно разом? — не втихала жінка. Я наче дар мови втратила. 

— Мамо, а ти що тут робиш? — зайшовши у кімнату, мовив розгублений Бегам. Певно, ми зараз виглядали однаково.

— Прийшла привітатись з твоєю дівчиною. — знову засміялась жінка. 

— Але ж не можна отак приходити в кімнату до дівчини — розізлився Бегам. 

— Ти чого такий злий з самого ранку? — запитала жінка, у якої відразу зникла посмішка з обличчя. 

— Наступного разу не заходь у кімнату. Якщо хотіла познайомитись, то треба було потерпіти. 

— Бегаме, усе гаразд, — заспокоювала його я. 

— Ні, не гаразд! — злився він. 

— Вибачте, — вимовила жінка та покинула кімнату ледь не зі сльозами. Я поглянула нищівним поглядом на хлопця та встала з ліжка. 

— Знаєш... Певно, я помилилась, коли зверталась до тебе по допомогу. Якщо ти навіть матір до сліз довів, то що вже казати про твою дружбу, — мовила та, взявши свою сукню, пішла в душ. Не хотіла я його більше бачити. Ну, назвала його мама мене його дівчиною, що з того?  Чи то треба було ось так... Та ну їх тих чоловіків. Треба повертатись до свого казанови, бо діла не буде.

Я вийшла з ванної та пройшла мимо хлопця до сходів. Хотілося окинути цю будівлю якнайшвидше. Дістала телефон і натисла на кнопку. Розряджений. Прокляття! 

— Куди ти йдеш? — наздогнав мене Бегам. 

— Подалі від тебе, — спокійно повідомила йому. 

— Я не хотів, — зупинив він мене за лікоть. — Я думав, що тобі ніяково поряд з моєю мамою. 

— Значить, погано думав, — роздратовано промовила та вийшла на вулицю. В обличчя відразу накрапало дощем. Я зітхнула та попрямувала геть. Бегам знову наздогнав мене та притягнув до себе, тримаючи мене міцно за талію. 

— Що ти робиш? — Крикнула я та хотіла вирватись. 

— Я не відпущу тебе, — злився він.

— Ти не маєш права, — усміхнулась та склала руки на грудях. 

— А ми зараз не про права говоримо. 

— Бегаме, відпусти. Це вже не смішно, — прошипіла.

— А ніхто і не сміється, — злився він. — Ти знаєш, що я до тебе відчуваю, але уникаєш мене, бо в тебе ж є Олександр, — після нагадування того негідника я аж скривилась. 

— Бе...гаме... — злилась я. —  Відпусти!

— І що ти одразу побіжиш до свого ненаглядного? — прогарчав він та притис мене ще міцніше. Я вперлась руками йому в груди та спробувала відштовхнути.

— Ми з ним разом живемо, якщо ти не забув.

— Та краще б забув, — з гіркотою в голосі говорив він та стис мою маківку вільною рукою. Нагнувся та поцілував я кілька хвилин стояла не рухомо, а потім відштовхнула хлопця від себе та побігла в бік дороги. Ще цього мені не вистачало. Поцілунків на стороні. Еее... Ні! Я не зрадниця. Досить нам і одного покидька.