Читати книгу - "Конґо. Реквієм, Жан-Крістоф Гранже"

За спиною з’явився Сальво, широко посміхаючись: контроль пройшли без проблем.

— Тобі зле, патроне?

— Ні, а що?

— Бо це аптека.

Ерван ще раз глянув на потворні замурзані ємності:

— Це ліки?

— Зубна паста — то від геморою. Глина — від карієсу, — пояснив чорний тоном досвідченого лікаря. — Від опіків найчастіше застосовують яйця гусені. Треба в цьому шарити!

— А… це? — француз вказав на крихітні кубики, загорнуті в сріблястий папір.

— Косметика.

— Яка?

— Бульйонні кубики. Жінки використовують їх як свічки в дулу, щоб мати більші сідниці!

Муюмба — це занесене піском село між пагорбів.

Усе тут червоне: латерит, цегла з саману, іржаві покрівлі. Ерван подумав про хірургів, які носять зелені сорочки, аби дати відпочити очам, стомленим від вигляду крові, — мешканці Муюмби мали б одягатися в зелене.

Водій з'їхав із головної дороги й запетляв вуличками, схожими на лабіринт. Усе тут ніби збудували нашвидкуруч і ненадовго. Варто лише знайти родовища деінде, і все тут розвалиться.

— Солдати на блокпосту, — запитав Ерван, — з регулярної армії?

— Більш-менш.

— Як це «більш-менш»?

— Вони носять однострій ЗСДРК, але це нічого не значить. Кожне угруповання воює саме за себе. Вони відвоювали собі окраєць землі й експлуатують його: копальня, плантації… Кабіла далеко, а виживати треба.

Вони просувалися далі пурпуровим лабіринтом. Ерван не розумів, навіщо заглиблюється в це ґетто.

— Куди це ми ідемо?

— Питання ось у чому: чи є в тебе ще бабки?

— Ти починаєш мене стомлювати, Сальво. Я більше не башлятиму за те, щоб перетнути ниточку.

— А щоб поговорити зі свідком?

Ерван не встиг відповісти. Сальво обернувся й поставив лікоть між двох сидінь.

— У мене є тітка, яка колись давно жила в Лонтано. Працювала на якусь велику сім’ю, не пам’ятаю прізвища. Вона живе в Муюмбі. Я й подумав: можна навідатися до неї…

Ерван розстібнув пояс — він ще встигне перейти до інших методів, зокрема фізичних погроз і зброї. Сальво поклав до кишені сто доларів і щось наказав водієві.

Після кількох поворотів опинилися на витолоченому подвір’ї. Його обступали прибудови П-подібної оселі. На даху стриміла цистерна для дощової води. Пісок мовби підточував стіни й заповнював кутки. Скидалося на те, що огорнуті запиналами жінки, які сиділи на землі, окопалися тут у смерті за життя.

Баньямуленґе попрямував до входу, завішеного тканиною. Спека накопичувалася в цьому патіо, ніби в грубці. На саморобній табличці пензлем було написано: «Жіночий опікунський центр».

Сальво обернувся й раптом посерйознішав:

— Мою тітку, патроне, звати Муною. Тут її дуже поважають. Вона піклується про зґвалтованих жінок із півночі. Тож будь ввічливим, згода?

— Ну звичайно, я…

— Ті жінки… Вони опромінені, розумієш?

Сальво майже шепотів, а довкола них завивав вітер, здіймаючи червону куряву.

— Чим опромінені?

— Соромом, стражданнями, брудом… — чорний схопив його за руку. — Насильство — це наша власна атомна бомба, шариш? Ці жертви заражені навіки й потроху згасають…

Ерван вивільнив руку:

— Я зумію стриматися.

За завісою панувала темрява. У першій кімнаті не було жодних меблів, лише килимки. Жінки, закутані так само, як ті, надворі, застигли без руху. Ерван пішов далі. Нечисленні віконця були заліплені картонками. Переносні лампи й свічки відкидали на земляні стіни рожеві відблиски, але не стільки освітлювали, скільки наповнювали приміщення тінями.

Це була вже не Чорна Африка, а Червона, ісламська пустельна Африка. Крім темряви, пригнічувала ще й тяжка задуха — жодного ковтка свіжого повітря. Сама думка про температуру, нижчу за сорок градусів, здавалася утопічною.

Сальво звернувся до примар діалектом, якого Ерван досі не чув. Одна жінка кивнула й підвелася. Маленька, згорблена, вона сягала його пояса. Без жодного слова жінка пішла, а Сальво з Ерваном — за нею. Перетнули кілька кімнат, зонованих за допомогою клаптів полотна, ще якихось ганчірок, розвішаної на мотузках білизни. За цими завісами, що ніби пливли в густому повітрі, Ерван помічав силуети підлітків, дівчаток, які сиділи нерухомо або повільно й обережно виконували хатню роботу. Інколи чувся крик немовляти. Вочевидь то були плоди сексуального насильства — чи, може, жертва ґвалтівника. Деякі жінки кульгали або насилу пересувалися.

Під час своїх досліджень у Парижі Ерван натрапляв на звіти про сотні тисяч зґвалтувань, що коїлися в цій країні ледь не щохвилини. Він знав, чому ці жінки скалічені, але відмовлявся пригадувати подробиці з тих звітів.

В останньому приміщенні з десяток привидів сиділи довкола жаровні, на якій готували чай. Тінь нахилилася й заговорила до старої жінки, яка сиділа серед них.

— Мама Муна, — пробурмотів Сальво.

Жінки посунулися, аби звільнити їм місце. Господиня цього дому, загорнута в кармінову бавовну, вишиту золотими нитками, кумедно схиляла голову набік. Копицю її сивого волосся, не кучеряву, а просто хвилясту, частково приховувало темне запинало, що спадало на плечі. У світлі вогника обличчя жінки здавалося вирізьбленим на пні дуже міцного чорного дерева. Дві глибокі зморшки позначилися на вилицях, мов лещата, зімкнені довкола губів.

Відрекомендувалися. Сальво говорив французькою. Муна посміхалася якось відсторонено, майже очужіло. Її напівзаплющені очі, здавалося, вдивлялися в порожнечу, мов у сліпої.

— Вона згодна поговорити з тобою, — повідомив баньямуленґе, й подав Ерванові чашку чаю. — Я все правильно пам'ятаю: вона працювала в Білих Будівельників.

— Інші знають французьку?

— Ні.

Тим ліпше. Йому не потрібна публіка. Ерван зробив ковточок — ніколи не куштував такого гіркого й водночас солодкого напою, — а далі